Бояриня

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай!

Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi.
Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати…

Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд…
Ти бачиш Україну - привiтай!

Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.

Так скрізь воно по світі:
що сторона, то звичай, а що город,
то й норов, кажуть люди.

І невже
мушкет і шабля мають більше сили
та честі, ніж перо та щире слово?
Ні, учено мене, що се не так!

Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, в нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…

А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, —
тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?

Ба ти не знаєш,
які тут люди мстиві… За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, — вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готово «слово й діло».