Мелодія кави в тональності сподівання

Як тільки дізналась, що продовження вже доступне для купівлі... Ну ви самі розумієте :) Анна та Адам посіли місце у моєму серденьку. Якщо відверто, з досвіду попередніх книг, фільмів, чогось грандіозного та захоплюючого я не очікувала. Ну згодьтесь, продовження улюблених історій дуже часто просто "зливаються" залишаючи, іноді, навіть, не приємний осад та відносну долю розчарування. Це як переборщити у каві з кардамоном. Пані Наталя написала чудовий роман (який буде мати і третю частину!), який огортає особливими почуттями та настроєм. І вже під кінець першої частини авторка майже вбиває мене та мої почуття... Ну правда! Я з широко розплющиними очима читала сцену пологів Анни і.... ох!....це "дитина мертва". Щось усередині ніби підірвалось. Я дуже яскраво відчула ніби ця дитинка померла на моїх очах і я не всилах зрозуміти, стриматись чи зробити хоча-би щось... Ох, пані Наталю, це був жорстокий хід! :) Маленька смерть всередині в душі. Краплинки сліз виступили... Та наступні слова заставили прикрити вуста руками і посміхатися. "Відлягло"! Слава Богу та Богородиці! Як зрозуміло з попередніх слів, за Анну я переживала, як за себе. Ще з першої книги я переживала усе з нею. Нічого не змінилося. Сторінка за сторінкою роздуми та життя дівчинки.... точніше уже жінки, захоплювали у полон застлаючи усе, що коїться навколо тебе у цьому, твоєму житті. Досить приємно, що Анна навістила свою цьоцю і зробила такий хороший жест-порятунок для Марисі. А Тадеуш! Мої найбільші обурення для нього. Та добре, що висновки і вибір Анни саме такий. Чесне слово, зроби вона інший вибір для Тадеуша я би розчарувалась в героїні. З другої частини книги я тільки і вмовляла Анну не робити помилок та мислити тверезо. Нова любов можлива, та не з ким попало. Я люблю "Мелодію кави...". Я вже з нетерпінням чекаю продовження. Та.... мені несамовито не вистарчало Адама... Все ж таки, люди помирають і... їх не повернути. А нам залишається рухатись далі, зберігаючи світло та тепло від них у серцях.

Так низько вона нізащо не опуститься. Це як літати птахом у небі, а тоді впасти обличчям у багнюку. Жодного натяку на справжню любов та глибокі емоції.

Кожна сторінка віддає шаленим смутком… Тугою за втраченим коханням. І як би вчасно книга потрапила до рук. Просто десять з десяти. На цьому етапі мого життя – вона зачепила. Я знаю, що таке втрачати….

Доля іноді забирає в людини найдорожче саме тоді, коли дуже боїшся його втратити.

А ще – комусь буде нудно читати її постійні стогони, як «тяжко жити», « як витримати розлуку», «як відпустити щастя?». Допомогла осмислити втрату, зрозуміти, що живеш не просто так. Що є вищий задум. Що не все можеш осягнути розумом. Що варто жити серцем.

Ті, хто в інших світах, все одно навіки залишаються з нами спогадами, любов’ю та світлом у душі. Навіть тоді, коли ми дозволимо собі жити далі.

Знайома з твором Гурницької « Мелодія кави в тональності кардамону» і скажу відверто, що перша частина мені не запам’яталася. Не вразила. Але чомусь захотілося дати їй ще один шанс. І не прогадала. Смуток, туга, байдужість – цілком можна зрозуміти Анну, яка втратила можливість бути щасливою. А ще – лінія з Тадеушом мені Шаленно сподобалася. Особливо розв’язка. :) Провела паралелі. :) Було б дивно цілу книгу читати її роздуми про Адама і плакати з нею.

А щасливі жінки заздрісними не бувають.

Впевнена, що буде продовження. Впевнена, що Войцех закохається в її молоду родичку Марисю. І впевнена, що ми будемо це читати. :)

П.С. Але не раджу читати Щасливим людям та тим в кого Радісний етап в житті, бо однозначно книга видасться нудною та посередньою. Це не перший том, де кохання – роздуми йде з кожної сторінки.