У війні не буває тих, хто виграв — тільки ті, хто програв. Артур Невілл Чемберлен
Це моє перше знайомство не тільки з автором, а й взагалі з творчістю литовських письменників. Досвід вийшов незвичний, але пізнавальний. Тема важка — повоєнні роки, діти-біженці, голод, смерті… Поглянула на ті події очима переможених. Так і не визначилася до якого жанру віднести книгу.
Розповідь складається з невеличких замальовок. Ось з Гейнцем та Альбертом нишком перетинаю кордон у Литву, щоб роздобути харчів. Ось з Евою втікаю від радянських солдат через завірюху, міцно притискаючи до грудей картопляне лушпиння, щоб хоч чимось нагодувати діточок. Ось з маленькою Ренате тремтячими губами повторюю раз за разом фразу: «Мене звуть Маріте». І хоча ці замальовки більшою частиною про дітей з двох родин, але зібрати докупи історію було важко, бо під кінець втрачаєш розуміння хто, куди потрапив і що з ними трапилося. Більш-менш ясна доля Ренате, про інших дітей нічого не відомо.
Читати було важко не тільки через сумні історії, а й через структуру тексту. Не завжди діалоги оформленні звичним способом. У абзаці йде розповідь від автора, а потім тут же одразу слова когось з дітей. І це ніяк не відокремлено. Сидиш і складаєш пазл докупи, відволікаючись від загальної історії. Навіть не знаю, то так спеціально зроблено, чи просто не адаптували текст для українських читачів.
Сподобалося те, що автор не показав литовців тільки хорошими, а радянських солдат поганцями. Тут серед усіх зустрічалися добрі й злі люди. Ця книга розповідає історії «вовчих дітей» — німецьких дітей-біженців у Литві. Роман заснований на реальних фактах. Чи порадила б читати? Так, бо історію треба знати і пам’ятати, навіть такі чорні події. Читайте та робіть власні висновки. Та не забувайте: література суб’єктивна.
