Йогансен пише гарно. Але враження затьмарює згадка, що всі герої і світлі події його — використовуючи лефівський термін жанру — літератури факту існують у 30-х роках, далеких від світла й оптимізму. Картинки колективізації у болгарських селах чи будівництва Днепрогесу, життя в Дагестані чи казакських степах виглядають у нього майже безхмарно й мають надихати на віру у блискуче майбутнє. Але майбутнє не було блискучии, ми це вже знаємо. Та й сьогодення, про яке пише Йогансен, не було ані героїчним, ані райдужним. Колективізація вбила мільйони, днепрогеси будували зеки Гулагу, а безхмарний Казакстан 35-го року — це країна, яка щойно пережила власний голодомор. На все це у Йогансена ані натяку. Ми будуємо соціалізм! Є труднощі, але все буде добре. І замість чогось нового, зародки якого, звісно, очевидні і в мові, і в побудові оповіді у Йогансена, у його репортажах ми бачимо трохи незвичний, не такий шаблонний, як Панфьорова, але все одно добре впізнаваний соцреалізм. Шкода, але саме це враження переважило будь-яке інше.
8 понравилось
