Моя Європа

Минуле йде попереду нас, воно прагне нас про щось попередити, часом йому це вдається.

Щасливі спільноти не мають потреби в історії. Тільки нещасливим спільнотам вкрай потрібна їхня історія, бо вони через неї прагнуть пояснити собі й іншим свої нещастя, леґітимізувати свої невдачі, свою неспроможність.

Я люблю блошині базари, бо це, як на мене, унаочнене трепетання буттєвих субстанцій, перетікання духовного в матеріальне й навпаки. Це минуле, яке нібито вже раз і назавжди відбулося, вичерпалося, шукає собі продовження, прагне бути далі.

Розповіді про дива кращі від самих див. Святі давніх епох усвідомлювали це, коли з певного моменту призупинили свою міракулярну діяльність, даючи могу нашій пам'яті доконати все інше.

Смерть солідаризує тих, які залишаються жити. Споглядання смерті тимчасово робить їх ближчими. Життя невдовзі знову всіх з усіма посварить. Але поки що всі за одно, це правда, що смерть очищає від несуттєвого.

А проте не можна вічно карати винного. Тим більше, якщо він уже беззахисний.

Це минуле, що заважає вможливитися майбутньому. Минуле, яке тримає в лабетах час. Минуле як диктат упередженості.

Так, Європо, твоє серце б'ється десь поміж Дижоном і Парижем, а твоя прекрасна голова це Іберія в синій постелі вод. Твоє ненаситне черево це Німеччина. А я? Тобто ми? Станемо твоїми чреслами? [...] Праве стегно України і ліве Скандинавії. Довгі осінні пополудні над шкільним атласом і намацування твоїх артерій: Дунай, Сена, Райн, Дніпро. Я відчував їхнє пульсування під зелено-жовтою шкірою рівнин та височин.

Скажи мені, що ти покинув, і я скажу, хто ти.

Щоб кудись поїхати, треба звідкись вирушити. Не варто себе дурити - подорож є втечею і діє, мов наркотик.