Дім у Бейтінґ Голлов

Книжка стала переможцем премії «Книга року ВВС-2015», і як на мене, то це цілком заслужено. Як виявилось, коротка проза Василя Махна зовсім не поступається глибиною і настроєм поезії автора. Хоч у книжці міститься кілька оповідань, які зовсім різні за географією і хронологією в часі, але вони всі однаково чуттєві і відверті. «Дім у Бейтінґ Голлов» – про інтимне і сокровенне, про людські почуття та долі, про рідні місця і далеку чужину, про історію й сучасність, які переплітаються і стають нерозривними…

З моїх власних спостережень, хороші поети дуже часто перероджуються в хороших прозаїків, а от навпаки стається доволі рідко. Тож хоч Василь Махно таки повернувся після кількарічної перерви до написання віршів, і навіть видав свіжу збірку «Паперовий міст» цього (2017) року, маю надію, що він ще потішить читачів своїм прозовим словом – тонким і душевним, як в «Дім у Бейтінґ Голлов».

Мои ожидания оказались слишком завышены. Неужели в 2015 году это было лучшей книгой года в Украине? Остальные еще хуже?...
Все рассказы этой книги объединяет Америка. Герои-украинцы либо уже там живут, либо планируют выехать. Все истории очень реалистичные и живые. Но они слишком печальные, слишком много страданий. Может в этом и задумка, но читать это тяжело и неприятно.
Все герои ищут лучшей жизни, но хорошего не происходит. Близкие люди уходят или погибают, перспективы рушатся, погибают на войне. После такой книги можно легко впасть в депрессию...

Я наперед знала, що ця книга мені сподобається, - видавництво, обкладинка, анотація ніби гарантували це. До того ж тема життя емігрантів у новій для них країні мене завжди приваблювала. Але сталася цікава річ - ті з оповідань, що стосувалися українців в Америці, мені якраз найменше сподобались. А от декілька оповідань, дія яких відбувається в Чорткові, справили дуже сильне враження. Прямо якийсь західноукраїнський "Ворошиловград". Вийшла така собі серія епізодів з життя невеличкого містечка-райцентру в різні часи і очима різних людей. Особливо зачепили мене «На автобусній» і «Польський ровер, руска рама». Хороший дебют, надіюся, в автора і далі виходитимуть збірки оповідань.

Ну чому ж воно все так сумно та пєчально? І знову книга, написана в кращих традиціях української поминальної літератури. Всі страждають, мучаться, переживають екзистенціальні кризи, втрачають себе та знову страждають. Це збірка невеликий за обсягом новел про сумне життя українців в себе на батьківщині та за її межами. І хоча книга досить депресивна і навіть іноді не зрозуміла з точки зору посилу, в неї є один великий плюс - мова Василя Махно, от вона мені сподобалася. Так, в ній присутні діалектичні слова, але сам стиль пана Василя мені подобається. І ніби сюжети пусті, а між цієї пустоти філософські нотки та глибокі драми душ людських. А ще мені дуже заділо "На автобусній" - ніби все життя в мініатюрі, тут тобі і юродиві, і нікому не потрібні, і хитрі, і ниці.
"Дім у Бейтінг Голлов" - то мов кадр фотоплівки, маленькі та сумні миттєвості життя. Потік свідомості різних людей та й самого життя. В мене неоднозначні враження. Гарно, але сумно. Але, думаю, у цього автора обов*язково почитаю ще щось.