Політ золотої мушки

Не можу не відмітити надзвичайну влучність і дотепність висловлювань, якими автор розповідає про життя бурачківчан. Багата мова, дивакуваті персонажі, надзвичайно інтригуючі, несподівані і оригінальні сюжетні ходи, але...

"Ёжики плакали, кололись, но продолжали жрать кактус". Мене зацікавили анотації до "Польоту золотої мушки" - непересічний галицький гумор, ще й, кажуть, серіал зняли за мотивами цієї книги, тому я вирішила, що вона неодмінно має мені сподобатись. В грудні 2016 ця книга попала мені в руки, я читала (з перервами) всю зиму, весною закинула, в грудні 2017 знову повернулась до неї, і нарешті вирішила, що я - не йожик. І дочитувати її не буду.

Є такий гумор, я не знаю, як його назвати - дитячий, середньвічний, примітивний - коли герой комедії падає або вдаряється, і з цього потрібно сміятись. Ну он як Том і Джеррі, наприклад, або комедії на кшлат "Тупий і ще тупіший". Так от, жителів Бурачковичів автор не тільки заставляє постійно падати, спотикатись, він їх ще вимазує по вуха в лайні, обсипає пір"ям, закидає камінням, гнилими помідорами та тухлими яйцями, а тоді просто вбиває, пропонуючи посміятись і над цим теж. Мабуть, комусь подобається чорний гумор, їм я і рекомендую прочитати цю книгу. У мене ж перипетії жителів Бурачковичів викликають відразу. Я не можу посміятись над вчителькою, яка закохалась у пришелепкуватого дзвонаря, а односільчани змусили її роздітись донага, дзвонаря довели до самогубства, а тоді видали героїню заміж за хтивого директора школи. Розумію, що це іронія і сарказм, які автор вклав у свої розповіді, але настільки спотворених персонажів я не люблю. Цей гумор на любителя.