[...] люди хочуть жити, як зручніше, але не завжди виходить, тому є вибір: або опустити руки, нарікати на долю і плисти за течією, або поборотися за зміни.
Книга "Повернутися дощем" — це продовження роману "Оголений нерв" (рецензія). Хоч мені й дуже сподобалася перша книга, але, щоб я нарешті прочитала другу, поивнен був пройти цілий рік. Мені потрібно було відійти ві цієї історії, відпочити від згадки про ці події, від думок. Та я нарешті подолала свої страхи, і зовсім не лишилася розчарованою.
Якщо у першій частині було лише створення ЛНР-ДНР, то в цій уже повним ходом іде АТО. Сєвєродонецьк — центральне місто оповіді — уже звільнене від окупації, але чи означає це, що люди вже можуть вільно висловлювати свою думку, зізнаватися в любові до України без страху бути за це покараним (і доволі жорстоко покараним)? Не зовсім. Але перші кроки до цього вже зроблені, що дуже радує.
Ця історія про біль полону, про знущання, про все, чого знати не хочеться, але треба. Це не просто побиття та спроби (доволі вдалі, скажу я вам) зробити боляче фізично. Тут реальні знущання. Коли б'ють твою кохану жінку й доводять до того, що ти благаєш, щоб били краще тебе, а не її. Але тобі не дозволяють, навпаки — змушують дивитися, не дають навіть очей заплющити. Тут отримують задоволення від процесу, тут мліють від того, як люди благають смерті. Тут не шкодують нікого.
Це історія про почуття хлопців, які пішли в АТО — самі, приховуючи це від матерів. Вони ні в чому не впевнені, не знають, кому вірити. Що робити, коли зраджує командування? Чи вірити в обіцянки мирного відступу через оточення? Як можна бути впевненим, що вашу колону не розстріляють вщент з усіх боків? Що обирати — ампутацію ноги й шанс на сяке-таке життя чи надію на отой шанс (один з міліону), що операція мине успішно?
Безліч питань. Їх набагато більше, ніж я змогла би перелічити. Усі важливі. Усі зачіпають за живе. Така ця книга — болюча, але потрібна нам. І буде потрібна нашим нащадкам.
9 понравилось
