Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Важко щось почати говорити про цю книгу. Ті давні жахливі сторінки історії ось уже кілька десятиліть тривожать людство. У кожного з нас, по крайній мірі з тих, що народилися і хоч трохи росли в Радянському Союзі, в душі є незаживаюча рана - втрата близьких. І неважливо, знав ти їх, чи ні, та щемить на серці, бо вони твої, рідні. Наприклад, я ніколи ні до кого не звернулася "дідусь". Мій рідний загинув на фронті, та й, врешті, в моєму оточенні не було чоловіків такого віку, щоб підпадали під горде звання - "дід". Всі вони стали травою, пшеницею, деревами, адже їх останки так і залишилися на полях тієї страшної війни. Ця історія теж про війну. Але не про бойові дії. Ця книга про тих, кого нелюди вирішили знищити, як націю. І про ти, хто не побоявся піти їм наперекір.

Починалося все так гарно і мирно. Єврейська сім'я, заможна, але не з тих, що не бачить, що діється навколо. Віруючі, дотримуються законів і божих заповідей. Але лихо, що здавалося таким далеким і не їхнім, докотилось і до львівських вуличок. І враз усе змінилося. З великої сім'ї залишилися тільки мати і двоє дітей. Чудом вижили вони в ґетто, чудом врятувалися від переслідувачів, коли від безвиході вирішили втекти з примусових робіт. Янголами-охоронцями стала для них звичайна українська родина. Багато було причин прихистити єврейську сім'ю. Та ще більше, і сильніших - не робити цього.

Дивна, я вам скажу, книга. Тут багато моралі. Але не політичної, людської. Багато звернень до Бога. Багато розмов про життя і людей. Дітям важко зрозуміти, за що їх так карають інші люди. І чому одні, як можуть їм допомагають, навіть під страхом смерті, а інші готові віддати їх на розтерзання просто так? "Чому той, хто вбив людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі, - видатним полководцем?" І для чого ця війна, страшні жертви? Для чого це людям? А Богу? "Де вона, та хитка межа між людською і тваринною частинами душі?" Вони - ІНАКШІ - і цього для деяких достатньо.

Майже чотири роки без сонця, в постійному страху, невпевненності в тому, що завтра настане. Нічні прогулянки по кладовищу, філософські роздуми про все на світі. А що їм ще залишалось? Тільки доброта тих, хто прихистив. Та вони витримали, вижили, і тваринного не стало в них більше. Зате на все життя зрозуміли блаженство простих речей і щастя, що дав Бог - жити, творити, бути вільними. Ніхто, крім нього, немає права це забрати. Та й то тільки тоді, коли настане час.

Сильно! Емоційно! Вірю. Вклоняюся перед тими, хто боявся смерті, але зміг переступити через це. Прості люди чинили великі подвиги. Не заради слави, чи вдячності. Просто тому, що були людьми.

А звідкись з неба, з вічності, дивився на них Бог, мальований і ні, і плакав, і прощав і благав простити одне одного... Боги теж колись були людьми...

P. S. На русском.

Книга написана на реальних подіях. Я не знаю, чи прізвища справжні, чомусь не могла знайти цієї інформації. Післямова автора: "Як будете в Єрусалимі, знайдіть будь-ласка на Голгофі, у саду-алеї Праведників світу дерево з табличкою на честь Марії та Степана Січевлюків-Врублевських. Уклоніться пам'яті цих святих людей - Праведників світу цього..."

Трудно что-то начать говорить об этой книге. Те давние ужасные страницы истории вот уже несколько десятилетий тревожат человечество. В каждого из нас, по крайней мере из тех, которые родились и хоть немного росли в Советском Союзе, в душе есть незаживающая рана - потеря близких. И неважно, знал ты их, или нет, но сердце щемит, потому что это твои, родные люди. Например я никогда ни к кому не обратилась "дедушка", мой родной погиб на фронте, да и, в конечном итоге, в моем окружении не было мужчин такого возраста, чтобы подпадали под гордое звання - "дед". Все они стали травой, пшеницей, деревьями, ведь их останки так и остались на полях той страшной войны. Эта история тоже о войне. Но не о боевых действиях. Эта книга о тех, кого нелюди решили уничтожить, как нацию. И о тех, кто не побоялся пойти им противостоять.

Начиналось все так красиво и мирно. Еврейская семья, состоятельная, но не из тех, что не видит, что делается вокруг. Верующие, придерживаются законов и божьих заповедей. Но беда, которая казалась такой далекой, докатилось и к их львовским улочкам. И мгновенно всё изменилось. Из большой семьи остались только мать и двое детей. Чудом выжили они в гетто, чудом спаслись от преследователей, когда от безвыходного положения решили убежать с принудительных работ. Их ангелами-охранниками стала обычная украинская семья. Много у них было причин приютить еврейскую семью. Но ещё больше не делать этого.

Страння, я вам скажу, книга. Здесь много морали. Но не политической, человечной. Много обращений к Богу. Много разговоров о жизни и людях. Детям трудно понять, за что их наказывают другие люди. И почему одни, как могут им помогают, даже под страхом смерти, а другие готовы отдать на растерзание просто так? "Почему тот, кто убил человека, называется убийцей, а тот, кто тысячи, - выдающимся полководцем"? И для чего эта война, страшные жертвы? Для чего это людям? А Богу? "Где он, тот шаткий предел между человеческой и животной частями души?" Они - ДРУГИЕ - и этого для некоторых достаточно.

Почти четыре года без солнца, в постоянном страхе, неуверенности в том, что завтра наступит. Ночные прогулки по кладбищу, философские размышления обо всём на свете. А что им еще оставалось? Только доброта тех, кто их приютил. Но они выдержали, выжили, и животного не стало в них больше. Зато на всю жизнь поняли блаженство простых вещей и счастья, что дал Бог - жить, создавать, быть свободными. Никто, кроме него, не имеет права это забрать. Да и то, когда придёт время.

Сильно! Эмоционально! Верю. Преклоняюсь перед теми, кто боялся смерти, но смог переступить через это. Простые люди делали большие подвиги. Не ради слава, или благодарности. Просто потому, что были людьми.

А откуда-то с неба, из вечности, смотрел на них Бог, рисованный и нет. И плакал, и прощал и просил простить друг друга... Боги тоже когда-то были людьми...

Р. S. Книга написана на реальных событиях. Я не знаю настоящие ли фамилии, почему-то не могла найти эту информацию. Послесловие автора: "Когда будете в Иерусалиме, найдите пожалуйста на Голгофе, в саду-аллее Праведников мира дерево с табличкой в честь Марии и Степана Сичевлюкив-Врублёвских. Поклонитесь памяти этих святых людей - Праведников мира нашего..."

Ще одна книга з одного боку на тему, яка не раз описана в книжках авторів різних країн; а з другого боку, на ці теми потрібно постійно писати, щоб не повторилося. Щоб одній нації, під приводом безумця не прийшло в голову винищити іншу націю, звинувативши всю націю у можливих і не можливих гріхах. У місті Лева жила єврейська сім'я. Мама, тато, його батьки і двоє діточок. Була вони ювелірами. Дідусь помер, коли дізнався про напад Німеччини на Радянський Союз (бо знали на прикладі польських євреїв наслідки такого нападу для євреїв). Тата забрали, взяли контрибуцію, але все одно розстріляли. Бабуся вбили, коли вона стала на захист малої Міри, яка бовкнула те, що несподобалось німецькому офіцеру. Й з дружньої сім'ї залищилась тільки мати і двоє дітей. Не буду тут описувати всі етапи поневірянь цієї сім'ї поки вони були у Львові всі і уже в трьох. Хочеться зупинитися тільки на одному моменті. Чому євреї не чинили опору, тим паче вони бачили як німецька навала чинила з їхнім народом в інших країнах. Чому до останнього вірили що з ними вчинять по іншому. До речі це стосується не тільки українських чи польських євреїв. Чому вони як ті телята йшли на смерть? Де які радше б вмерли зразу ніж здалися ворогу, а тут просто платили що казали і вірили, що їх залишать в спокої. Спочатку деякі герої мені здалися недостатньо живими, але в кінці, коли дізналась, що книга написана на реальних фактах, то все стало зрозуміліше. Головне було показати головних героїв, а думки і вчинки другорядних учасників, видно тільки через їх відношення до єврейської сім'ї. Дев'ятсот днів без денного світла в схованці у хліву, з вірою в те що не здадуть, не знайдуть і що все це скінчиться. Цікавою також була розповідь про сусідку. Про хустки, що їх надсилав брат з Канади - "моя прелесть", як сказав би один відомий багатьом герой. І питання чи вчинили б так, як би Мірра не була схожа на Мар'яну. Як би ми себе повели в такій ситуації, відвернулися чи простягли руку допомоги.

Щодо мови твору. Багато львівської говірки, й трохи недоречні сучасні слова, яких на той час просто не існувало.

Русский вариант

Еще одна книга, с одной стороны, на тему, которая не раз описана в книжках авторов разных стран; а с другой сиорони, на эти теми нужно постоянно писать, чтобы не повторилось. Чтобы одной нации, под предводительством безумца не пришло в голову уничтожить другую нацию, обвинив всю нацию в возможных и невозможных грехах. В городе Львове жила еврейская семья. Мама, папа то, его родители і двое детей. Были они ювелирами. Дедушка умер, когда узнал о нападении Германии на Советский Союз (ибо знали на примере польских евреев последствия такого нападения для их нации). Отца забрали, взяли контрибуцию, но все равно расстреляли. Бабушку убили, когда она стала на защиту Мирры, которая сказала то, что не понравились немецкому офицеру. И от дружной семьи осталось только трое, мама и дети Не буду описывать здесь все этапы бедствий этой семьи пока они были во Львове еще вместе и уже втроем. Хочется остановиться только на одному моменте. Почему евреи не сопротивлялись, тем более они видели как немцы поступали с их народом в других странах. Почему до последнего верили, что с ними поступят по другому. Кстати это касается не только украинских и польских евреев, в других странах было также. Почему их народ как телята шли на смерть? Некоторые лучше бы умерли сразу чем сдались врагу, а здесь просто платили что просили и верили, что их оставят в покое. Вначале некоторые герои мне казались недостаточно прорисованными, но в конце, когда узнала что книга написана на реальных событиях, то все стало понятно. Главное было показать главных героев, а мысли и поступки второстепенных участников, вид только через их отношение к еврейской семье. Девятьсот дней без дневного света в укрытии в сарае, с верой что не сдадут, не найдут и что все это рано или поздно закончится. Интересной вставкой был рассказ о соседке. О платках, которые присылал брат из Канады - "моя прелесть", как сказал бы один известный многим герой. И вопрос поступили бы так, ясли бы Мирра не была похожа на Марьяну. Как бы мы себя повели в такой ситуации, протянули бы руку помощи или отвернулись.