Англійський пацієнт

На півдні Мароко лютує смерч, який названо фелахами[8] аджедж і від якого захищаються ножами. А ще є афріко, котрий колись долітав аж до Рима. В Югославії восени шаленіє аїм. Аріфі, охрещений також вітром спраги, облизує шкіру вогняними язиками. Усе це постійні вітри, котрі існують і нині.
Є також і інші, сезонні вітри, зі змінним напрямком, які здатні збити з ніг коня, пожбурити на землю вершника, а тоді помчати геть, закрутившись проти годинникової стрілки. Біст роз налітає на Афганістан і сатаніє там протягом ста сімдесяти днів, випалюючи дощенту села. Туніський гіблі, котрий у Європі називають сироко, здіймається, і кружляє, і кружляє, і кружляє, викликаючи людське божевілля. Суданська піщана буря — хабуб — одягається в яскраво-жовті стіни тисячі метрів заввишки й супроводжується дощем. Харматан дме з Атлантики й зрідка може втопитися в її водах. Імбат — це морський бриз у Північній Африці. Деякі вітри — просто небесне зітхання. Нічні пилові бурі, котрі несуть холоди. Хамсин — піщаний вітер із Єгипту — казиться з березня до травня, названий від арабського слова зі значенням «п’ятдесят», бо розквітає упродовж п’ятдесяти днів, — дев’ята кара Єгипту. Вітер дату надлітає з Гібралтару й приносить із собою свіжість і пахощі.
Існує ще ________ — таємний пустельний вітер, чиє ім’я король наказав забути, бо той забрав життя його сина.
І нафліат — сильний поривчастий вітер з Аравії. Меццар-іфоулоусен — жорстокий і холодний південно-східний смерч, який бербери називають «общипувач пір’я». Бесхабар з’являється з південно-східного Кавказу, «чорний вітер», який висушує все довкола. Турецький Саміель — «отруту і вітер» — люди навчилися використовувати в битвах. Та й чимало інших «отруйних вітрів» — самум у Північній Африці чи солано, що зриває й несе пелюстки квітів, крутить і кидає їх, аж памороки в голові.
Інші, окремі вітри.
Шалено шугають землею, ніби повені. Здирають фарби, видирають із землі телефонні стовпи, жбурляють каміння й відривають пам’ятникам голови. Харматан дме в Сахарі, несе червоний пил, гарячий, наче відкритий вогонь, дрібний, мов борошно. Ця пилюка забиває затвори гвинтівок. Моряки називають його «море темряви». Червоні пилові тумани із Сахари долітають аж до Корнуолу й Девону, періщать дощами й перетворюються на багнюку, а люди думають, що з неба ллється кров. «У 1901 році в Португалії й Іспанії повідомляли про криваві дощі».
Повітря наповнене мільйонами тон пилу, земля — мільйонами кубометрів повітря, а в її надрах ховається більше істот (черв’яків, жуків, підземних створінь), ніж на поверхні. Геродот свідчить, як самум поглинув кілька армій і ніхто їх більше не бачив. Один народ так «розгнівався на цей диявольський вітер, що проголосив йому війну і наступав на нього, вишикуваний, з піднятою зброєю, але його повністю знищено й поховано за одну мить».
Піщані бурі є трьох видів. Вихор. Колона. Стіна. Перша знищує горизонт. Друга оточує «джинами, котрі танцюють вальс». Третя — стіна «мідно-червоного тиньку. Здається, що цілий світ навколо палає».

Навіть у своєму віці — а їй уже тридцять чотири — вона не знайшла компанії собі до душі, тієї, котрої прагнула. Вона — горда розумна жінка, котра втрачає голову від кохання і не сподівається на удачу, завжди ризикує і щось таке має у погляді, що може упізнати лише вона сама, коли дивиться в дзеркало. Вона — ідеальна й ідеалістична в обрамленні блискучого чорного волосся! Люди закохуються в неї, а вона досі пам’ятає рядки віршів, які англієць читав їй вголос зі свого щоденника. Вона — та жінка, котру я не знаю настільки добре, щоби втримати у своїх крилах (якщо письменники мають крила), щоб змусити залишитися в моїй гавані на ціле життя.

Він вивчив її дихання, притуляється обличчям до її тіла, притискається до ключиць, де під шкірою видніються кістки. Але якщо дівчина запитає про колір своїх очей, Кіп, хоч і обожнює її, думає Хана, не зможе відповісти. Він сміятиметься і вгадуватиме, але якщо вона заплющить свої чорні очі й скаже, що вони зелені, хлопець повірить. Він пильно вдивляється їй у вічі, але не розуміє, якого вони кольору, так само як їжа, котра потрапляє в його горло чи шлунок, залишається для нього просто структурою, необхідною для виживання, а не чимось особливим чи смачним.
Коли хтось розмовляє, хлопець дивиться на уста, а не на очі, хоч якого б вони були кольору, бо відтінок, як йому здається, все одно постійно змінюється, залежно від освітлення і години. А от губи видають невпевненість, чи самовдоволення, чи будь-яку іншу рису характеру з усього широченного спектру. Їхній вираз непросто збагнути, бо він завжди залишається в тіні. На тому, що промовляють очі, Кіп взагалі не розуміється, проте чітко знає, як темніють уста в бездушних і як сяють вони від ніжності. Очі лише реагують на випадковий промінь світла, не можна за ними судити людину.

Кіп іде геть з поля, де щойно копав, ліву руку він несе перед собою так, наче розтягнув зв’язки.
Залишає позаду зроблене Ханою опудало — розп’яття, з якого звисають бляшанки від сардин, — і рухається вгору пагорбом у напрямку вілли. Він затулив одну руку долонею другої, наче захищаючи жевриво свічки. Хана зустрічає хлопця на терасі, та, коли він бере її долоню в свою, сонечко з його нігтя хутко переповзає на її зап’ястя.
Дівчина повертається додому. Тепер уже вона тримає руку перед собою, минаючи кухню й підіймаючись сходами.
Коли вона заходить, пацієнт повертає голову до дверей. Медсестра торкається долонею, на якій тримає комашку, його ноги. Сонечко перебігає на обпечену шкіру, уникаючи білого простирадлового моря. Маленька червона плямка рухається чоловічим тілом, схожим на застиглу лаву.