Нічні купання в серпні

Перша прозова збірка Сергія Осоки здебільшого вибудувана на буттєвих сюжетах і образах тих людей, що за дитинства чи молодості пережили голодовку, а в часи своєї старості переживають інші напасті: недуги, безсилля, черствість, безвихідь, непорозуміння, відчуження. Автор майстерно пов’язує їх у стосунки з дітьми, онуками й правнуками — ще такими недосвідченими, а вже часом зарозумілими, і ці зв’язки, скріплені непозірною, непоказною любов’ю, проймають читача до глибини душі, повертаючи до свого п...

Рейтинг LiveLib

4,2

32 оценки

5
53%
4
28%
3
19%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 33Хотят прочитать 25

Рецензии

nimfobelka
5 января 2017
Є така популярна фраза про те, що все найкраще стається з нами несподівано. Саме так несподівано зі мною стався Сергій Осока.
Якось викладачка зі стилістики тексту принесла нам для аналізу текст з назвою "Балада про квашені помідори". Я сиділа в аудиторії поміж своїх однокурсниць, читала цей текст і безперервно повторювала собі: "триматися, не плакати, не плакати..." Тоді - із зусиллями, але вийшло.
Проте книжку, я вважаю, треба читати на самоті, сховавшись під ковдрою з пачкою носовичків, щоб ніхто не бачив, як ви ридаєте, а потім одразу тепло усміхаєтесь, втираєте сльози, а вони все котяться і котяться...
Найточніше схарактеризувати цю збірку новел можна фразою із тої-таки збірки: серпанок ідилічного смутку.
Осока пише так, як я відчуваю. І як відчуває купа моїх однолітків. І старших. І молодших. Хоча це ж, здавалося б, спогади однієї людини. Одного окремого хлопчика, який виріс і навчився бачити поезію. Або ні, спочатку побачив, а потім виріс - і зміг не забути.

Мабуть, десь там, на постівнику, у кінці серпня, коли небо вже високе і дуже синє, коли вітер прозорий і тужливий, а комиші на лугових озерах майже сухі, я й відчув уперше, що є справжня поезія, зрозумів, що живе вона всюди і що в кожній бадилинці її так багато, що можна тільки жити і писати, жити, щоб писати, писати, щоб жити.
Він пише про родове, про архетипне, про те, що пробуджує в тобі твої власні спогади, навіть якщо ти ніколи не був у селі, не знаєш, як вимірювати час коровами, де зберігають квашені помідори і навіть не розумієш, що таке ослінчик. Все одно пам'ять зреагує, підкине щось власне, потаємне, найцінніше.

Пам'ять - це не думки. Пам'ять - не доладно припасовані одне до одного слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки, які до крові натирають пальці в черевиках. Білий шум. Дзеркало, у якому хочеться опинитись. Пам'ять - розсічена брова. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Синяки на стегнах. Солодкий сік од чужих полуниць на долонях. Яма, в яку так і тягне засвітити ліхтариком. Але то тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити кістки, що біліють у ній.
Ця збірка про любов. Не між чоловіком і жінкою, а взагалі. Про любов і смерть: привид смерті відчувається у кожній новелі, і це так... по-життєвому.
Взагалі, цю збірку можна читати так, як я зазвичай читаю поезії: розгортати в будь-якому місці і насолоджуватися. Але я читала по порядку. І емоції змінювалися. На початку збірки - той самий ідилічний смуток. Новели про кохання - важко, тоскно, "легко й гірко", в'язке розчарування і невдоволенна. І - геть несподіване для мене - відчуття хтонічного жаху, задушливо-моторошне, як від нічного кошмару, до тахікардії і частого дихання, від семи новел, починаючи від "Баба пряде" і до "Пішла дівчинка до лісу". Новел про людей, які володіють таємним знанням - знанням про смерть.
І тому дуже правильним рішенням було завершувати збірку образками, цими малесенькими, але такими теплими і по-доброму щемливими, що змушують знову ностальгійно всміхатися.
Читать далее
15 понравилось
0
474
blue_blue_leo
7 июня 2017
Сергієві «Купання» присвячені вічній і невичерпній темі дитинства. Вирісши у селі, він знову повертається туди у своїх дорослих оповіданнях. У деяких з них Сергій явно відступає від принципу подоби реальності і творить те, що я би назвав сільським фентезі.
Про поетичний бік творчості автора здогадуєшся не лише через ліричність його мови, а ще й через помітну кількість повторів, які і роблять атмосферу книги. Наприклад, не один раз зустрічаються міфологічні образи суворого батька, який покинув родину, злої, неуважної до власної дитини матері та доброї бабусі (хрещеної феї), яка чомусь видається не по-казковому беззахисною. І, звичайно, це мотиви води, купань і втечі (в тому числі, від наміру сильних почуттів).
Власне обрані тема і місце подій, є одночасно і сильною, і слабкою стороною прози Сергія. Його меланхолійні, гіперчуттєві, а подекуди жовчні, або, навпаки, гуманістичні відчуття та фантазії вирощені на географічно маленькому клаптику земної кулі. Припускаю, що тому, хто провів більшість життя у «кам’яних джунглях», вона може видатись нудною й незрозумілою. Водночас, інші можуть полюбити її як раз за це.
Читать далее
1 понравилось
0
740
Swann
25 декабря 2019
В другое время и в другом литературном процессе это могло бы стать если не широко известным, то самодостаточным событием: лаконичный и ясный текст, открытая интонация и - редкость для такой малой формы - отличные финалы. У Осоки эмпатическая оптика, но он не скатывается в мелодраматизм и пасторально-журбинные причитания о деревне.
Редкий случай, когда хороший глаз помноженный на знание фактуры (поэтому, к слову, опыты магического реализма слабее условной автобиографической прозы) превращает зарисовки в крепкую прозу.
Читать далее
0
171