Галицькі оповідання

Рання збірка оповідань «Галицькі оповідання» Анджея Стасюка, відомого польського письменника, чия позиція щодо України так імпонує мені, вражає лаконічністю та психологізмом. Автор препарує своїх героїв.

Кінець вісімдесятих, початок дев’яностих років на теренах східної Польщі, а саме в Галичині (вона в нас українців є спільною з поляками), радянський союз разом з епохою комунізму та соціалізму у Польщі розпадається на піщинки і ці піщинки розтирають більма на очах людей. Люди починають бачити і помічати те, що раніше приглушувала соціалістична катаракта. Система застаріла, на узбіччі історії лишаються лише кістяки заіржавілих машин, заіржавілих людей та заіржавілих людей-машин. Адже саме такими були (майже всі) радянські люди – механізми для праці, механізми без власних думок – автомати. З Казахстану та Сибіру повертаються люди, блукаючи невеликими групками шукають своє місце під сонцем. В їх очах радість від повернення змішується зі смутком реальності. Хтось осідає і займається сільським господарством, просто зі звички, що в ті лихі часи було чимось на кшталт «Мистецтва заради мистецтва», адже не приносило зиску. Хтось культивував еру споживання, що ось-ось епідемією нагряне із заможніших країн і, зрештою не помилявся. Кожний робив якісь кроки, кудись рухався. Інколи це видавалося за хаотичність броунівського руху чи різнонаправлені вектори.

Юзек, Косьцєйний, Лєвандовський, Бабка, Янек… − ніби привиди, існують у замкненому просторі «ненародженого часу» десь далеко від нас, сьогоднішніх. Вони не можуть вийти за межі чітко визначеного кола. І в тому закритому від людини світі відбуваються дивні речі. Ця збірка на початку правдиво реальна, але далі автор веде нас стежкою магічного реалізму. Не вдається відділити реальність, впіймати суть. А може автор цього і не хотів? Він не хотів бути провидцем. Він сам прокинувся в новій країні, і не знав куди поверне історія? Анджей Стасюк перевтілюючись то в одного героя то в іншого блукав Галичиною у пошуках майбутнього.