— Чи не виникало в тебе враження, наче ти — чорна діра? — одного вівторка запитала вона в Ніка. — Чорна діра навпаки?
— Така, що видуває із себе замість затягувати?
— Котра витягує назовні, — спробувала пояснити Кет, а тоді поклала голову на наплічник, насолоджуючись тим, як вітерець пестить її шию (адже за стелажами, де вони прилаштувалися, гуляв відчутний протяг). — Чорна діра зі словами.
— Отже, світ виснажує тебе, — констатував Нік. — Висмоктує з тебе слова.
— Не виснажує. Ще ні. Одначе слова вилітають із мене так швидко, що я не встигаю зрозуміти, звідки вони беруться.
— Може, усі запаси в тебе вже скінчилися? — серйозно припустив він. — І тепер слова утворюються з крові та кісток?
— Радше з дихання, — уточнила Кет.