
"... вот-вот замечено сами-знаете-где"
russischergeist
- 39 918 книг

Ваша оценкаЖанры
Ваша оценка
Чомусь мені не хочеться багато говорити про цю книгу. Важко щось сказати слушне і знайти правильні слова.
Болюча, скорботна тема.
Як свідомо радянська влада знищувала українців, паплюжила їх мрії і потреби.
Як після Другої світової війни в мою країну знову прийшов голод, а з ним безчинства влади, знущання над патріотами, і масове виселення до Сибіру.
Скорботна історія мого народу. Страшна сторінка нашої історії.
Я пишу загальними фразами, а серце обливається кров'ю. Мої батьки дітьми відчули на собі те страшне лихо - голод. У сім'ї мами з семи дітей вижило троє. А мама до цих пір їсть усе з хлібом, і їй навіть в голову ніколи не прийде викинути хоч шматочок.
А батько згадував, як потай збирав по полях гнилу і мерзли картоплю, а потім з неї робили деруни, та які смачні вони тоді були.
Таких прикладів безліч.
І автор якраз і розповідає про подібне на прикладі жителів одного села.
Як воювали з німцями, потім перед владою відстоювали свою участь у партизанському русі. Як боролися за щастя просто жити, кохати, обробляти землю, ростити дітей, мати віру у серці. Не з німцями. Зі своїми.
І так на протязі десятків років.
Сумно мені від цієї книги. Щось таке колихнулося в душі, що не хочеться випускати у світ.
Мовчати. Я буду просто мовчати. Іноді так краще.

Новий історичний роман Ганни Ткаченко «Спалені мрії» покликаний пролити світло на ті страшні історичні події, що десятиліттями замовчувалися та витравлювалися комуністичною владою з людської пам’яті. На сьогоднішній день багато сучасних українських авторів звертаються до подій Другої світової війни, Голодомору та колективізації, щоб переосмислити ці трагічні сторінки історії.
Ще тридцять років тому таке було годі й уявити. Але нині письменники намагаються це надолужити. І їм це вдається. Ціле сузір’я якісних історичних романів — вагоме тому підтвердження.
«Спалені мрії» — викривальний роман. Він зриває маски з комуністичних чиновників, військових начальників, окупаційної німецької влади та післявоєнної політики щодо полонених солдатів та вивезених на примусові роботи до Німеччини селян. На прикладі життя села Березівка, що на Чернігівщині, Ганна Ткаченко охоплює широку панораму подій Другої світової війни, післявоєнного голоду та «соціалістичного Раю» селян, яким «пощастило» жити в ті часи. Але текст книги не переобтяжений історичними фактами та документальним підґрунтям. Ті страшні події — відлуння в житті селян.
Головна героїня роману Мар’яна Затоцька мріє про щасливе майбутнє для своїх чотирьох дітей. Це така проста материнська мрія — добре виховати дітей, поставити їх на ноги, забезпечити майбутнє, випустити у світ та дочекатися онуків. Щастя може й не знайти дорогу до села, а біда завжди знайде. Війна вривається зненацька в їхнє життя та забирає їхнього батька Федора, що так і не повернеться додому. Безжальна трикутна похоронка «Пропав безвісти» прирече Мар’яну на чекання та запалить слабкий вогник надії, що чоловік повернеться живим. А виживати Мар’яна якось мусить, хоч заради дітей. Життя кидає нові виклики — спалена німцями хата, поневіряння по родичах з дітьми. Війна німецьким чоботом пройшлася по кожній родині. Як же чекали Березівці визволення від німецької окупаційної влади, такі великі надії покладали, мріючи про нове життя! Усі розуміли, що все зміниться, не буде так, як до війни (ні голоду, ні здирницьких податків та роботи в колгоспі за палички — трудодні).
Палають їхні мрії, горять яскравим полум’ям, перетворюючись на попіл та розвіваються вітром по землі. Несе вітер їхні надії на добре щасливе життя далі на Захід, де люди краще житимуть, навіть німці, що програли війну. А про що селяни мріють? Про можливість працювати на своїй землі, отримувати за роботу гроші, обирати на посаду голови колгоспу «свою» місцеву людину («Тут в першу чергу комуністом треба бути, а вже потім уміти хліб виростити» — іронізує Григорій), вивчити дітей та оженити. Тихо причаїлася в душах людей ще одна, не виказана вголос мрія, яка щемить у кожного в грудях. Україна. Вільна. Незалежна. Але за цю мрію боротимуться вже нащадки героїв книги.
«Спалені мрії» Ганни Ткаченко — надзвичайно драматична оповідь про виживання та існування людей під час Другої світової війни. Про геройський подвиг підпілля, про щоденну самопожертву матерів, про неповнолітніх дітей-трударів та землеробів, що поклали здоров’я та віддали дитинство заради перемоги. Як виявилося, після війни війна не закінчилася. Вона триватиме ще довго. Радянська комуністична м’ясорубка перемеле ще не одне життя, навіть героїв війни. Підпільникам ще довго треба буде доводити свою приналежність до радянського режиму. Полонених німцями солдатів ще довго триматимуть по таборах та допитуватимуть. А підозрюваних у співпраці з німцями місцевих жителів виселять до Сибіру. Війна проти власного народу — найжахливіша річ у світі.
Ганна Ткаченко своїм романом «Спалені мрії» звертається до сучасників з єдиним проханням — цінувати Незалежність і свободу рідної землі, та застерігає на майбутнє. Лише вивчивши уроки історії, можна сподіватися на щасливе майбутнє. І нехай мрії не горять…

Прочитала книгу за два вечори, але не можу сказати, що було її легко читати. Історія розповідає про складну і болючу сторінку в історії України. На прикладі жителів одного села автор описала всі жахи розкуркулення, війни, німецької окупації, безчинств радянського режиму, голоду. Головна героїня - багатодітна матір на голову якої звалились чи не всі нещастя, які тільки можна було собі уявити. Саме на прикладі її родини та близьких людей авторка показала всю силу і незламність українського народу, а також непохитну віру людей в краще життя і світле майбутнє.
Читаючи книгу, в деяких місцях ледь стримувала сльози і в грудях засів тяжкий клубок. Вона покликана нагадати нам, якою ціною нам дісталась наша незалежність та навчити цінувати і розвивати свою Україну.

То про чуже тільки легко говорити, а про своє - навпаки. А воно, дивись, і до тебе прийде. Бог шельму мітить!

Люди, буває, таке витворяють, що й Бог їх не розуміє. Хто у владі, той і панує, а в кого ще й сила є, той і замість Бога вправитись норовить.

Щоб промовчати, теж треба знайти в собі сили. Іншим разом це важче зробити, ніж гордість свою показати.











