Тіні забутих предків

Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води приток у річку.
Я не можу розминутися з людиною.
Я не можу бути самотнім.
Признаюсь: заздрю планетам, вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.
Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом зі сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій...
Але вони йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди підошов.
Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: "Тут вхід не вільний!"

О покойнике забыли. Только три старухи остались при нем и скорбно глядели стеклянными глазами, как по желтому застывшему лицу ползла муха.
Молодицы спешили принять участие в игре. С глазами, в которых не успел еще угаснуть огонь смерти и стереться образ мертвеца, они охотно шли целоваться с чужими мужьями, равнодушные к своим мужьям, также обнимавшим и прижимавшим к себе чужих жен.
Звонкие поцелуи раздавались в хате и соединялись с плачем погребальной трембиты, не перестававшей извещать дальние горы о смерти на одинокой кычере.