Прекрасні катастрофи

— Людина! Розумієте ви — людина! Ось універсальний матеріал. Чи думали ви над тим, щоб механізувати саму людину? Самого власника отих робочих рук? Живу людину! Га? Механізувати так, щоб довести до найбільшої досконалості її робочу функцію, її здатність виконувати виробниче завдання. І щоб разом із тим вона нічого чи майже нічого не потребувала для свого споживання. Га? Що ви скажете на це? — Нічого. Кажіть. Я мовчу.
— Так от. Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати. Жалюгідні властивості! Вони не потрібні для роботи. Вони заважають роботі, їх треба ліквідувати! Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад. Це також треба ліквідувати. Негайно! Поки всі ці пролетарії і трудящі всіх країн не об’єднали своїх сил проти нас!

В операції, нема нічого страшного. А втім, є страшне. Це — перед операцією. Коли ви чекаєте на неї і серце завмирає вам від почуття невідомості і неможливості далі самому відповідати за себе самого. Почуття безпомічності і несамостійності. А проте страшне зовсім і не це. Страшне інше — це коли вас уже везуть із палати до операційної. Ще на порозі ви починаєте чути неприродний, дивний шум. Немов десь грає водограй, біжить струмок або спадає водопад. Ви чуєте, як дзюрчить водяний струмінь. Багато водяних струменів… То хірурги та інший персонал, що торкатимуться вас під час операції, миють руки. Там з десяти кранів дзюрчить вода на десять пар рук і гучно резонує в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах. Ви одчиняєте двері, і справді,— Є жах підгинає вам коліна. Бо ви входите один, голий, у самих шкарпетках і потрапляєте у великий білий зал у коло десятьох білих з ніг до голови людей. І ці білі люди стоять усі з обома піднесеними вгору вище голови руками. Немов чекають, щоб кинутися на вас. Щоб вас розчавити й знищити. А ви один. Сам. Голий. У самих шкарпетках. І ввесь світ — прекрасний, рідний ваш світ — залишився там позаду, по той бік білих дверей, з вашою сорочкою Л кальсонами… Жах проймає вас, але ви опам’ятовуєтеся, берете себе в руки й соромитеся. І справді ж — соромно. Ви — один, голий, безпомічний і хворий, а вони десятеро, десятеро здорових людей, стоять проти вас із піднесеними руками, немовби ви направили на них револьвер і владно наказали: “Руки вгору!” — і вони здаються вам. Не лякайтеся! Хірурги перед операцією миють руки милом і щіткою протягом п’ятнадцяти хвилин, а після того не торкаються нічого. Саме тому вони й тримають руки вгору.