Українська класична література. Містика та жахи

Нелегко мне далось решение наверстывать украинскую школьную классику. Язык сложный: мало того, что произведение написано в 19 веке, так и написано оно суржиком плюс некоторые диалоги на староцерковном. В принципе, почти все понятно, но в тексте я завязла конкретно. Действие происходит в Конотопе, когда не слишком умный, ленивый пан сотник захотел жениться на красивой дивчине, а она ему - гарбуза! Сидит грустный пан сотник у себя в хоромах, думу думает, а тут к нему писарь с письмом пожаловал - нужно собираться пану сотнику с казаками и ехать аж в Чернигов! А так не хочется, да и грустно - гарбуза всучили... На выручку приходит писарь, метящий на место сотниковое, - предложил написать ответ и отправить с хромым посыльным, мол, некогда нам в Чернигов ездить, у нас тут дождя давно нет, так мы будем баб топить, ведьму искать. Ведьму они найдут, и всем будет по заслугам. Потому что у нас в Украине с женщинами лучше не связываться, если что.

З дитинства страшенно люблю Гоголівську екранізацію "Пропала грамота" з неперевершеним Іваном Миколайчуком в головній ролі. По сюжету ці дві історії не перегукуються, але по атмосфері - навіть дуже. Принаймні, Марко проклятий в моїй уяві виглядав як герой Миколайчука. Олекса Стороженко, опираючись на усну народну творчість та українські фольклорні традиції, змалював образ неприкаянного козака, якого прокляли батьки за вчинені страшні гріхи, чим прирекли на вічні поневірянні по світу - гріхи треба "відробити" хорошими справами, керуючись виключно щирим бажанням робити добро. А наробив Марко зла, паскудства і жорстоких вчинків на кілька життів уперед, і таких препоганих, що навіть чорти його боялися. Думаю, все найгірше, що могли уявити люди тієї епохи, вони "приписали" герою легенд і переказів - вбивства чужих і рідних (включаючи невинних немовлят), інцест й немовірні ревнощі, непомірну злість і жорстокість. Це було попередження й застереження нащадкам. Книга цікава й колоритна. Такі речі треба знати, якщо вважаєш себе поціновувачем національного нематеріального спадку, хоча читається важкувато через своєрідний стиль й велику кількість незнайомих слів.

Лупала я, лупала сю скалу та й долупала до мудрости. Онде вервечка думок в голові зродилася та на свій божий вилупилася.

Коротко про те, як було читати "Конотопську відьму": хотілось си продирявяти свій риштак (голову). А все через того клятого Прокіпа Ригоровича Пістряка, хай би його миші з'їли!

Пояснюю: отой персонаж - яскравий взірець того, як невігластво словами вченими прикривається. Та так прикривається, що сам Ригорович ся не розумієт, що каже. Згадується ота мудрая цитата про то, як люди розумні слова вивчили та стало важче ідіотів розпізнати. Всі кланяються Ригоровичу, за мужа вченого мають, а він ума ні в один вус! Та ще й падлюка остання.

Друге діло Уласович Микита Забрьоха, який ідіот єси і навіть не прикривається, хоч і сотник. Правда, коли ти сотник спадковий, а не вибраний, то нащо тії мізки мати? Зате кралю розумну, гарну, метикувату і з добрим приданим хоче. Дурний, страшний, обмежений, а амбіцій повна комора.

Отак вони вертілися-вертілися, ті Ригорович із Забрьохою навколо конотопської відьми, та й навертілися на три вершки.

Дала другий шанс "Конотопській відьмі" і не пожалкувала - тут вам і сміх, і гріх! На основі фольклору написати таку сатиру треба однозначно мати талант. Неосвіченість, самодурство, нещирість і купа інших вад, що розквітають на основі віри у забобони - ось вам майже повноцінний портрет владарюючої козацької верхівки. А до чого те все комічно змальовано!