Поющие в терновнике

Прекрасний роман від австралійської авторки.

Шикарні описи екзотичної природи Нової Зеландії, Австралії. Я люблю читати про екзотичні країни чи ті, що знаходяться біля моря у теплому кліматі, люблю читати про іншу культуру та спосіб життя, тому я зачарована описами. А якщо гуглити місця - дійсно, ці країни дуже красиві, манять екзотикою. Дія відбувається також у Римі, Лондоні, Греції, Північній Африці, Новій Гвінеї, але ці місця описані не так скрупульозно, а лише в загальних рисах. Після прочитання книги мені захотілося прочитати (хоча я про це і раніше мріяла, особливо коли я у школі готувала проект про країну Папуа-Нова Гвінея) книги, де дія відбувається у Африці чи Новій Гвінеї. Я б не змогла жити в такому спекотному кліматі, бо температуру вище 30+ градусів я погано переношу. Мені здається, що сама екзотичність місць сподобалася мені більше, ніж сюжетна лінія, яка описує життя трьох поколінь австралійської сім'ї. Не в тому сенсі, що лінія - погана, ні, вона різноманітна, цікава, але, напевно, мені не вистачало таких екзотичних книг. До того, ж я читала цю книгу в кінці червня, коли в Україні був період спеки (30+ градусів), а дощ падав один раз на тиждень.

У 2012 р. я вперше познайомилася з творчістю авторки і прочитала "Янголятко", яка мені не дуже сподобалася, тільки зараз, у 2022, я дала авторці ще один шанс і прочитала "Ті, що співають у терні", яка видана ще 1977. "Янголятко" видана 2005 р. Я не жалію, що дала авторці шанс, бо роман легко читався, не зважаючи на об'єм, охоплює великий проміжок часу, можна побачити як поступово змінювалося життя (1915 - 1969). Він починається з маленької 4-річної Меґґі і закінчується 30-річною Джастіною - донькою Меґґі, крім них простежується доля інших, навіть другорядних героїв. Єдине, що я хотіла, щоб Мак-Каллоу розповіла про долю Люка — чоловіка Меґґі, тому що згадка про нього обривається на тому, що Меґґі його покинула і все.

Мене попереджали, що я буду плакати, коли читатиму роман, але, як не парадоксально, я навіть не заплакала на жодній сторінці. Так, це хороша сімейна сага про кілька поколінь родини Клірі, добре написана  романтична історія, але стиль і події, в якому подає авторка не викликав у мене бажання пускати сльози. Роман написаний сучасною живою не сентиментальною мовою, в ньому є місце, як і сексуальним сценам, так і смішним, на кшталт, коли Меґґі ригнула на черницю чи коли Меґґі думала, що хвора на рак, бо у неї тече кров із сідниць (насправді, це почалися перші місячні). Я дуже сміялася з цих сцен.

На вас чекає безліч героїв (далеко не всі з них доживуть до фіналу), історія кількох сімей, а також кілька любовних ліній (Педді - Фіона, Мері - Ральф, Меґґі - Ральф, Меґґі - Люк, Енн - Людді, Джастіна - Рейн).

На тлі пейзажів Австралії та Нової Зеландії розгортається центральна історія кохання завдовжки життя. Зрозуміло, кохання забороненого, інакше не було б так цікаво. Меґґі, ще зовсім юною дівчиною, закохується в священика Ральфа, який вважає її просто симпатичною дитиною. Але час іде, отець теж відчуває до дорослої Меггі сильні почуття, проте він не може покинути церкву. І хоча пристрасть їх таки захопить, парі не судилося бути разом. Роман цікавий ще й тим, що авторка докладно описує побут австралійських фермерів початку минулого століття, розкриває характери багатьох персонажів і створює цілу сімейну сагу та історію про сильних жінок, про відносини батьків і дітей, сумну і мудру водночас, за якою дуже цікаво спостерігати.

Хороша книга для канікул.

«Восьмого декабря 1915 года Мэгги Клири исполнилось четыре года».

Впервые я прочла книгу когда мне было ещё лет 16, где-то между чтением фэнтези и книг по психологии. И хочу сказать сразу, я ее полюбила. Ведь это не слезливый любовный роман от которого хочется блевать, а его как минимум утилизировать, а семейная сага, переполненная эмоциями и показывающая людей и их поступки под разными углами.

Это история о трёх поколениях женщин, которые пытаются жить в сложном мире, со своими трудностями и переживаниями. История о всех сторонах любви, о ее порой безудержной жестокости и слепоте. Она заставляет задуматься о глухости и эгоистичности некоторых людей. О том, почему они причиняют боль своим самым любимым и близким. А потом всю жизнь из-за этого страдают.

Мое однозначное уважение отдано - Джастин. Той, кто смогла вынести урок из ошибок бабушки и матери, и старается построить свою жизнь более счастливой.

А я в свою очередь поняла для себя важную вещь - любовь это не просто чувство, это умение. Да, любить нужно уметь, чтобы не вредить любимым. Не все решения в жизни будут правильными, но главное помнить о чувствах близких.

Как мне кажется, главная мысль истории в том, что самоусложнение своей жизни не приведёт ни к чему хорошему.

Ну а затрагивание темы церкви и веры, ее устоев и убеждений, вызывает у меня отдельное одобрение. Ведь именно во взрослом возрасте я задумалась о правильности некоторых суждений. И теперь все мысли в книге, направленные в эту сторону вызывают во мне отдельный отклик. Но это уже совсем другая история

Не хочу разрушать очарование произведения своим пересказом сюжета, а просто рекомендую прочесть