Ви — і ви такий не один, це властиво кожному критикові — розмовляєте так, наче звертаєтесь до людини з невгамовним самовдоволенням, наче митець сам не розуміє своїх хиб. Насправді більшість митців знають власні слабкі місця значно краще за критиків. Але, зрозуміло, що вони не демонструють ці знання перед публікою. Якщо ти готуєшся опублікувати книжку, мусиш дозволити їй самій говорити за себе. Немає сенсу трюхикати поряд і шепотіти: «Я знаю, що вона нічого не варта». Краще тримати язика за зубами.
— Точно.
— Я знаю, що я посередній письменник.
— Угу.
— Але вірю, що мої твори мають деякі достоїнства, інакше не видавав би їх. Але я живу, живу з абсолютно безперервним відчуттям провалу. Я завжди зазнаю краху, завжди. Кожна книжка — лише уламки досконалої ідеї. Роки минають, а ми живемо лише раз. Якщо вже взявся за щось, треба працювати, і працювати, і працювати, намагатися робити все краще. І через це кожен митець сам вирішує, в якому темпі працюватиме. Я не вірю, що писатиму краще, якщо писатиму менше. Єдиний можливий наслідок — написаного стане менше. Менше стане мене самого. Я можу помилятися, але така моя думка, і я її триматимусь. Розумієте?
— Так.
— А ще мені це подобається. Для мене письменництво — природний продукт joie de vivre[42]. Чому ні? Чому б мені не радіти, якщо можна?
— І справді, чому?
— Можна було б натомість поводитися, як ви. Нічого не завершувати, нічого не публікувати, плекати постійне невдоволення світом і жити з нереалізованою ідеєю досконалості, яка дозволяє вам почуватися важливішим за тих, хто докладає зусиль і зазнає поразки.
— Як чітко ви висловилися.