Ця книга немов різнокольорове намисто із життєвих історій нанизаних на нитку історії України. На долю кожного героя книги вплинули тим чи іншим чином події двадцятого і початку двадцять першого століття. Революція 1917 року, радянська окупація, колективізація, голодомор, Друга Світова Війна, табори, примусові роботи в Німеччині, депортація, наївні сподівання на світле соціалістичне майбутнє, здобуття Незалежності, тяжкі дев’яності, перший Майдан, другий… і знову війна… Всі ці події як кільця ланцюжка, що не перервати, не скинути з себе не вдається. Повторюються поневіряння людей, розпач, лишається стійка надія на краще майбутнє вже не для себе - для дітей.
Постать автора для мене нова в літературі. Ірина Бондарук народилась 24 січня 1942 року в станиці Вознесенській Краснодарського краю (в евакуації). Писати почала в 2010 році. Проживши таке «коротке довге життя» їй, певно, є що сказати. Недаремно ж ця книга має значну автобіографічну складову (мені так здалося), включаючи в себе і щоденникові записи далекого родича письменниці і його заповітне слово – опублікувати чи то оприлюднити. Сама книга розгладжується, немов столітній дуб, багатьма гілками людських історій. Любов, дружба, кохання, страждання, пошуки свого місця в житті, та попросту намагання вижити в тій чи іншій ситуації. Книга просочена історією нашої країни, що проходить через кожне життя героїв книги. А їх тут так багато! Кожен – особистість та шукач правди та справедливості.
Останні розділи книги присвячені сьогоденню, викликам сучасності. Відсторонено читати просто неможливо. Згадуєш, зауважуєш, співпереживаєш….
Мамочко, вибач за чорну хустину
Мамо, не плач. Я повернусь весною. У шибку пташинкою вдарюсь твою. Прийду на світанні в садок із росою, А, може, дощем на поріг упаду. Голубко, не плач. Так судилося, ненько, Вже слово, матусю, не буде моїм. Прийду і попрошуся в сон твій тихенько Розкажу, як мається в домі новім. Мені колискову ангел співає I рана смертельна уже не болить. Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває Душа за тобою, рідненька, щемить. Мамочко, вибач за чорну хустину За те, що віднині будеш сама. Тебе я люблю. I люблю Україну Вона, як і ти, була в мене одна.
Автор вірша - Оксана Максимишин Корабель
23 понравилось
