Горянин

Люди поділяються на два роди: котрі щось знають, і ті, котрі знають «щось». Таких мало. Такі посіяні в ниві людності, як хрещаті чотирилистники в конюшні. Словолист із Тимкового дерева.

Ти, ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. те, що маю на щодень. Приймати себе таким. Яким я є. Бо і я , як краплина. Течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка? Все мине, все перетиче, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».

Жінкам потрібні пояснення, як дереву кора, щоб захиститися ними від цього незбагненного часу і світу. А він не шукав відповідей, не вертався в минуле і не забігав думками вперед. Ба навіть не йшов у ногу з часом. Час ішов собі, а старий собі. Час забирав людей, найближчих йому. І Ріка, як час, текла кудись проміж берегів. І теж забирала все, що було легким і непритульним.

Але як поведеться Ріка? Він їй не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.

Родина, синку, - то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!?

«Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить.

«Шкода – научить розуму».

Олені - не ворони. Олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров’ю.

Чоловіки, як ті олені, знають, чують – за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.

« Чоловік мене зрадив, нанашко». – «Не тебе першу, не тебе останню». – «Мені від того не легше». – «Не шукай небого, легкості – то тяжка ноща. Любиш його?» - «Люблю». – «То люби й далі. Це твоє». – «Таж він з другою!» - «Хочеш, аби був із тобою?». – «Дуже хочу». – « Тоді відпусти його на всі чотири вітри». – «Як це відпустити? А якщо піде?» - «Най іде. Якщо ти не можеш щось віддати, то цим не володієш. Воно володіє тобою. Розсуди собі сама…»