Цитаты из книги Горянин

Люди поділяються на два роди: котрі щось знають, і ті, котрі знають «щось». Таких мало. Такі посіяні в ниві людності, як хрещаті чотирилистники в конюшні. Словолист із Тимкового дерева.

Ти, ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. те, що маю на щодень. Приймати себе таким. Яким я є. Бо і я , як краплина. Течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка? Все мине, все перетиче, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».

Жінкам потрібні пояснення, як дереву кора, щоб захиститися ними від цього незбагненного часу і світу. А він не шукав відповідей, не вертався в минуле і не забігав думками вперед. Ба навіть не йшов у ногу з часом. Час ішов собі, а старий собі. Час забирав людей, найближчих йому. І Ріка, як час, текла кудись проміж берегів. І теж забирала все, що було легким і непритульним.

Але як поведеться Ріка? Він їй не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.

Родина, синку, - то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!?

«Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить.

«Шкода – научить розуму».

Олені - не ворони. Олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров’ю.

Чоловіки, як ті олені, знають, чують – за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.

« Чоловік мене зрадив, нанашко». – «Не тебе першу, не тебе останню». – «Мені від того не легше». – «Не шукай небого, легкості – то тяжка ноща. Любиш його?» - «Люблю». – «То люби й далі. Це твоє». – «Таж він з другою!» - «Хочеш, аби був із тобою?». – «Дуже хочу». – « Тоді відпусти його на всі чотири вітри». – «Як це відпустити? А якщо піде?» - «Най іде. Якщо ти не можеш щось віддати, то цим не володієш. Воно володіє тобою. Розсуди собі сама…»

«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна прив’язати себе, а треба вистояти, - як тоді чинити? «Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу і здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі дерев’яні й кам’яні стовпи….»

Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш.

А хто боїться. Той поступається, той у програші.

Горе не заїдають, а запити його можна.

«Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий – стійкий і відважний. Чия відвага - того й перемога.»

Людина – не кінь, але й вона рідко знає, який тягає їй посильний, який ні. Поки це не відкриють їй обставини чи якийсь випадок. І тоді може виявитися, що немає міцнішого заліза, ніж твої руки, і немає твердішого дерева, ніж твоє серце. Людина тоді й сама боїться своєї сили…

Ви знаєте немає переможців. Лише переможені.

Пам’ятай: захист – теж боротьба, найчесніша і найважча. Хто добре захищається, перемагає того, хто зле нападає.

Але наскільки легше, коли ти до чогось прив’язаний. Чи тілом, чи душею. Таки людині мало свого хребта, потрібен ще й стержень звичаю, віри, пам’яті, любові. Якісь незримі опори – стовпи, що ростуть не стільки із землі, як із неба. Опори духу.

« Коли нема куди відступати, а наступати немає як, тоді залишається прив’язати себе до місця і там воювати до кінця, - радив дід, старий боєць. – Воювати, чекаючи смерті, але сподіваючись на життя.»