Арабески

Поет знав, що в історї народів його божественно-незрівнянній країні, що, як золота осінь, димить на твоїй патетичній душі, принаймні на першу півсотню літ одведено силою рабської психіки тільки два рядки, і то петитом; і на ці два рядки ніхто й ніколи (аж поки пройде півсотні літ!) не зверне уваги.

... Уранці прийшла весна. І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: день хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось.

... і моя радісна Марія кладе на моє чолосвої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.