За останніх років п’ять, читаючи літературу переважно сучасних українських письменників, в мене вже сформувалось певне коло улюблених письменників, книги яких, навіть стоячи на полиці, якось по-особливому тішать. Їхні книги хочеться прочитати всі, а не вибірково, і які читаю по-особливому трепетно, всотуючи й пропускаючи крізь себе кожний рядочок, кожне слово. Відтепер до мого кола улюблених письменників упевнено доєдналась Оксана Сайко. Її проза сповнена того незримого світла, що гріє під час читання і лишає тепло по тому. Світло те, хоч переважно й сумовите, пронизливе, але від того не менш тепле. «До сивих гір» - уже друга прочитана мною книга цієї письменниці. Першою ж була «Кав’ярня на розі», що теж лишила по собі вельми гарні враження. Обидві в різний час привезені зі Львова, що, схоже, вже стає доброю традицією)) Дана книга місить у собі дві повісті: власне, «До сивих гір» і «Поки впаде зірка» - неймовірно місткі, вражаючі. Обидві – про внутрішній світ людини, із добре прописаними психологічними портретами головних героїнь. Дуже тонко описано самотність людини у величезному і досить часто жорстокому і байдужому світі. А буває ж іще інша самотність, «та, яку відчуваєш, коли начебто зовсім не сама»... Читаючи першу повість («До сивих гір»), мимоволі згадувала «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза. В жодному разі не порівнюю ці книги – у тому абсолютно немає потреби, та й, зізнаюсь, мене дещо дратує, коли книги наших авторів порівнюють із книгами закордонних. Нам є ким і чим пишатись: маємо чимало прекрасних письменників і написаних ними книг, котрі не потребують самоствердження шляхом подібних порівнянь. Однак попри це, дозволю собі провести певну паралель у тематиці, точніше, проблематиці, що зачеплена в обидвох сюжетах. Вболіваючи за безталанну Яську, котрій було прописано вродитись не такою, як усі, й через це мати важку долю, я мимоволі згадувала безталанного Чарлі, котрий теж натерпівся від людей через свою інакшість... Повість «Поки впаде зірка» - про пошук свого місця в житті, пошук сенсу, любові. Вона про те, як гостро людині не вистачає тепла і затишку, і як водночас вона прагне бути вільною, не залежною від будь-яких обставин, котрі досить часто змушують чинити по-іншому. Не так, як того прагне серце. А «серце ніколи не помиляється, воно знає все. Тільки біда в тому, що не завжди ми вміємо слухати його, від чого досить часто блукаємо манівцями»... - (цитата). А може, вся річ у тому, що все в житті йде по колу і часом від нас нічого й не залежить, бо вже все визначено долею? А може, просто не вистачає рішучості протистояти обставинам і людям, які чомусь вважають, що мають все вирішити за нас? Хтозна. Перегорнувши останню сторінку, відчула приємну наповненість і безліч думок. Коли прочитана книга не відпускає, більше того, лишає по собі слід у серці, мабуть, це і є справжня література?
4 понравилось