Ania Na Uniwersytecie

Это не первая книга про девочку Аню, и, к сожалению, с каждым разом героиня нравится мне всё меньше.
Сначала это была маленькая говорунья с буйной фантазией, во второй книге она стала старше и показалась мне скучноватой и чересчур романтичной. В этой книге Аня уже практически взрослая, ей 18 лет. Теперь она студентка, естественно, прекрасно учится, как и раньше, окружена подругами и витает в девичьих грёзах (что это такое относительно Ани, не совсем понятно, сказано грёзы – и всё тут).
Гилберт по-прежнему ей верен, но кажется недостаточно похожим на того прекрасного принца, которого она себе представляла (ага, вот они, наверное, «девичьи грёзы»). Бедняга Гилберт отвергнут, а романтичная встреча под дождём с Принцем состоялась. Но оправдает ли он Анины ожидания и сможет ли она совсем отпустить Гилберта? Ведь одно дело – отказать поклоннику, и совсем другое – смотреть на то, как он живёт без тебя своей жизнью (да как он смеет?!).
Ещё мне очень не понравился эпизод с покушением на убийство кота. Вообще, от девушки, одухотворяющей каждую ромашку, ожидаешь несколько другого отношения к животным.
Эх, Аня, Аня… Добрее надо быть, и к парням, и к котам, они же всё-таки живые.

Корабель вирушає в плавання.

Третя книга про Енн Ширлі побачила світ 1915 року, коли вже лютувала Перша світова війна. Нині, майже 100 років потому, знову неспокійно. Історія ж, розказана письменницею, уже вкотре стає одним із промінчиків, здатних осяяти наші душі й розсіяти темряву навколо й усередині нас. Як Енн осяяла душу Марілли, котра по-справжньому почала жити лиш тоді, коли тендітне рудоволосе дівчатко стало на порозі її оселі. Та діти виростають, і це завжди трохи сумно. Ще не жінка, але вже й не дівчинка, вісімнадцятирічна Енн Ширлі, вихованка ферми Зелені Дахи та колишня вчителька сільської школи в Ейвонлі, від’їжджає до Редмондського коледжу – здобувати ступінь бакалавра з англійської мови й літератури. Низка щасливих збігів і, звичайно, сумлінна праця допомагають їй досягти бажаного, не змарнувавши подарованого долею шансу на розширення горизонтів. Власне, про ці чотири роки навчання, сповнені радісних турбот, прикрих прозрінь та несподіваних відкриттів, що їх для себе робить Енн, і розповідає третя книга окталогії. Стається крах ілюзій, трапляються напади паніки (мешканці глибинки, прибувши до великого міста, часто почуваються немодно вбраними незграбами, яких раптом змусили продефілювати перед бомондом), проте людина влаштована так, що досить швидко призвичаюється до обставин, сама того не помічаючи. За деякий час дрижаки минули.

У центрі уваги авторки – внутрішній світ головної героїні та її взаємини з близькими й далекими. Навіть чудовий Редмонд, який відчиняє перед Енн та її друзями свої двері та розкриває для них нові перспективи й можливості (не лише для майбутнього працевлаштування, а й для глибшого самопізнання та саморефлексії), залишається для читача не більше, ніж прекрасним маревом, розмитою картинкою – на кшталт будівлі, зображеної художником обкладинки українського видання книги. Для нас, що існують по цей бік роману, власне студентський аспект життя героїв описано немовби побіжно, окремими штрихами, вкрапленнями, клаптиками. Ейвонлі ж, навпаки, постійно незримо присутнє в тексті: між ним та Енн існує особливий, сказати б, «пуповинний», зв’язок, попри те, що народилася вона далеко звідти. Home, sweet home… Це маленьке селище залишається центром її власного всесвіту, адже так важливо знати, що, де б ти не була, в одному з незліченних куточків Землі є місце, куди завжди можеш повернутися. Де турбуються про те, щоб ти «тепло одягалася» та «не мордувала себе уроками». Проте вперше Енн відчуває, що, крім Зелених Дахів, сумує ще за одним місцем – затишним будиночком під вивіскою «Дім Патті», який вони з подругами винаймають у Кінґспорті (місті, де розташований Редмонд).

Важко уявити когось іще безпосереднішого за головну героїню, але й такі непересічні екземпляри, як виявилося, не рідкість: відвертість, що балансує на межі з нетактовністю і шокує в перший же день знайомства, безтурботність, що дивовижно поєднана із неабиякою спостережливістю та чудовими розумовими здібностями, багатство і непідробна щирість, – все це Філіппа Гордон (вона ж – Філ), нова приятелька Енн. Вічна дитина, що не вміє берегти таємниць, постійно вагається при здійсненні вибору, не заздрить красі інших дівчат, не шкодує людям компліментів і керується принципом: «Якщо не можете сяяти, як зірка, – сяйте, як свічка». А ще в неї «розуму тьма». :) Не найгірше з усіх можливих знайомств, що й казати! Щоправда, на відміну від Філ – талановитої, але легковажної доньки заможних батьків, – Енн має додатковий стимул до особливої старанності, бо змушена самотужки заробляти, щоб не витрачати родинних заощаджень. Перебування в Кінґспорті – той необхідний етап, коли герої, поїхавши далеко від домівок, не лише «гризуть граніт науки», а й вчаться самостійно планувати та будувати своє життя – вести господарство й складати кошторис витрат, узгоджувати дебет із кредитом, організувати свій день, встановлювати правила співжиття й досягати компромісів і загалом «себе показувати й на інших дивитися». Одним словом, «виїжджають у світ». Новоспечені студентки – Енн, Філіппа, Прісцилла та Стелла – утворюють щось на кшталт дівочої республіки (якщо не брати до уваги тітоньки Джеймсіни та котів Джозефа й Смалька).

Спершу хотілося назвати це маленьким князівством, та оскільки мешканки були зрівняні у своїх правах перед домашнім статутом, то про монархію тут, звичайно, йтися не може. Хіба що згадувана вже тітонька виконувала роль дорадчого й контрольного органу в одній особі.

… Якщо я вже обмовилася про котів, то, мабуть, скажу, що єдиний момент в цій історії, який різонув по серцю, пов’язаний саме із ними. Запропонований Філіппою спосіб присипляння котів (щоб позбутися миршавого Смалька, який просився на всиновлення) подано так жахливо просто, як рецепт приготування салату: взяти по стількись таких і таких інгредієнтів, нарізати, змішати, посолити і – вуаля! – все готове… Гидко й гірко було читати. Попри те, що цей метод здавна відомий у практиці ветеринарної медицини й ним протягом тривалого часу послуговувалися, перш ніж були розроблені поширені нині препарати. Не знаю, чи приносить тваринам полегшення така «лагідна смерть», але сумління людини довіку лишається нечистим. Навіть якщо підстави були найправедніші, а наміри – найдобріші. На щастя, безпритульний кіт таки отримав дах над головою, регулярний харч та порцію душевного тепла від господині Енн.

І забути би про прикрощі, але лихо під кодовою назвою «Memento mori» чатує мало не за кожним рогом (у третій частині, до слова, викосило з добрий десяток другорядних персонажів). Проводжаючи небіжчика, щоразу зазнаєш шоку від споглядання раптового перетворення живої матерії, в якій струмувала й пульсувала енергія, на бездушну оболонку – бліду копію живої колись людини, – котра стане прахом, тліном, органічним добривом… Рубі Джиліс, шкільна подруга Енн, «прекрасний метелик», повільно помирає від сухот. Квітка, що не встигла розквітнути, в’яне дочасно, згасає в розпал буяння природи, проходячи всі етапи сприйняття неминучого – заперечення, боротьбу, примирення. Рубі відчайдушно хапається за земний світ і майже до останнього свого дня вдає, ніби не помічає невиліковного недуга. Навіть смерть Метью Катберта, як мені здалося, не вразила Енн аж настільки, щоб почати ламати голову над питанням сенсу життя. Метью став для неї першим справжнім другом і першою великою втратою, проте він був уже в літах, а відхід старших людей виглядає як дещо закономірне. Тоді юність завадила Енн не лише вповні осягнути драматизм ситуації, а й спроектувати на себе її далекосяжні наслідки. Тепер же вона постановила, що не бажає собі смерті Рубі, а точніше – того жаху, що їй передував, а тому укорінення в реальності (з усіма її дрібними й великими турботами – «марнотою марнот») має супроводжуватися гартуванням духу, щоб одного дня не виявити, що все, за чим жалкуватимеш при відході з цієї планети, – це задоволення первинних потреб і безглузді розваги, котрі геть нічого не додають «ні розуму, ні серцю». [Скидається на те, що пані Монтгомері таки відшукала для себе те, чого прагнула Енн, – засіб не лише для полегшення відходу в інший світ, а й безсмертного уславлення. І засобом цим були, без сумніву, написані нею книги. Гадаю, Люсі-Мод Монтгомері, за прикладом Ґюстава Флобера, теж могла би сказати про свою героїню: «Енн Ширлі – це я!»]

У всіх порядних романах, як і в житті, ніяк не обійтися без щонайменше двох наскрізних тем – смерті та любові. Отже, надходить пора для кохання і Енн виявляє, що у двадцять років усе найцікавіше щойно розпочинається. Панна Ширлі вступає у той вік, коли до неї прикуті пильні погляди потенційних залицяльників, а дехто з них навіть «ощасливлює» її своїми незграбними й недоречними освідченнями, завдаючи психологічної травми – з огляду на разючий контраст між очікуваннями та дійсністю. Тоді заміжжя все ще вважалося легшою, перспективнішою і, безумовно, схвальнішою справою для жінки, ніж здобуття освіти й пошук робочого місця. Згадати хоча б Джейн Остін (щоправда, вона жила на ціле століття раніше від Люсі-Мод Монтгомері): було нечуваним, що жінка вирішила зайнятися «не властивим» для її статі «псуванням паперу», та ще й наважитися оприлюднити результати такої писанини (в цьому місці численні панянки раніше мали звичай елеґантно непритомніти). Власне, на етапі становлення нової норми інакше й бути не може: усе, що випереджує свій час, сприймається переважно з недовірою та підозрою, а то й відверто вороже. Не варто також забувати, що всиновлена родиною Катбертів Енн Ширлі оселилася в сільській місцевості, а останній (незалежно від країни й регіону) завжди бути притаманні консервативніші, патріархальні погляди, зокрема й на роль жінки. Вдале заміжжя й економічно ефективне ведення приватного господарства вважалися тут чи не найбільшими чеснотами добропорядної, традиційно «нормальної» дружини й матері. Ще один суттєвий момент: Ейвонлі – фермерська громада, а отже, фізична праця тут цінується вище, ніж всі ті «теоретичні викрутаси», на які молодь, на думку старшого покоління, «марнувала» свої найкращі роки. Вибір пари при укладенні шлюбу теж не завжди залежав від наявності палкої прихильності між майбутніми молодятами: непитущий працьовитий чоловік автоматично набував статусу «бажаного холостяка» (і, як видно з тексту роману, й сам себе здебільшого так розглядав), неледача, моторна й покірна дівчина, яка слова поперек не скаже, – зразкової нареченої. «Учені витребеньки» вважалися завеликою розкішшю, гаянням репродуктивного віку й утратою фізичної сили, яка потенційно могла бути використана на примноження добробуту родини (це, очевидно, логічне продовження протестантського культу щоденної аскези, смиренності та самообмеження). Проте внаслідок технічного прогресу та культурно-ментальних зрушень відбувається вивільнення часу для дозвілля, яке можна спрямувати на що завгодно. Отже, зростання рівня матеріального добробуту уможливлює зростання кількості осіб, котрі присвячують себе науковим студіям, інтелектуальній праці.

Серія книг про Енн Ширлі писалася в першій третині ХХ століття, коли жінки отримували виборче право й розширювали межі своєї присутності в усіх сферах суспільного життя. Енн – вже не з гурту перших ластівок-провісниць нового тренду, способу життя, образу самостійної жінки (про яку чи то осудливо, чи то заздрісно говорять, що вона краще знається на аналітичній філософії та вищій математиці, ніж на кулінарії та вихованні дітей), майже self-made woman, яка не бажає бути утриманкою (байдуже – коханкою чи дружиною) чоловіка (заможного чи не дуже), аби зайняти свою нішу в суспільстві. Її мета – не шурхотіння пишними сукнями на світських раутах та пускання бісиків навсібіч, а освіта й самоосвіта, самовдосконалення, досягнення фінансової незалежності. Той факт, що один із редмондських викладачів обурювався присутністю жінок серед студентства та сумовито зітхав за «старими добрими часами», вказує на те, що на момент вступу Енн до коледжу утвердження нової норми вже набрало обертів. Можливо, навіть не так із гуманістичних міркувань (мовляв, «жінка – теж людина»), а просто з огляду на нестачу освітян.

А тепер перейдемо від історичного тла до конкретних доль. З вашого дозволу – case study. Енн зазнає болісного прощання з дитячими ілюзіями і настання віку ранньої зрілості. Така перебудова, переосмисленн поглядів і переоцінка цінностей завжди супроводжуються певним психологічним дискомфортом, сильними емоційними переживаннями та розчаруваннями.

Серйозні зміни почалися з непорозумінь, коли Гліберт, на думку Енн, «зіпсував» їхню дружбу своїм коханням.

думала я в унісон з Філ. Однак заради справедливості мушу визнати, що не так багато на шляху Енн досі зустрічалося підхожих чоловіків, аби вона спроможна була скласти сяке-таке уявлення про набір рис, яким має володіти потенційний претендент на її руку і серце. Визначитися із суттєвим і другорядним. Відповісти собі на питання про те, з якими недоліками коханого чоловіка можна змиритися, сприймаючи їх як плями на сонці – як щось неминуче й неусувне, але без огиди. І Енн мало не втрапляє до пастки, бо ж легко сплутати кохання із захопленням, якщо таке з тобою стається вперше, та ще й зустрічаєш рідкісний екземпляр вимріяного ідеалу, позиченого з романів, того самого меланхолійного байронічного героя – витонченого аристократа з вишуканими манерами, вмілого оратора й поета, розважливого, галантного, презентабельного, заможного. Проте оскільки всього мати не можна, то від природи й Бога йому не перепало почуття гумору. У панни Ширлі натреноване око, яке, наче лазером, «сканує» кожного, і дивно, що Роя Гарднера вона «розкусила» не одразу, а лише по двох роках побачень, починаючи вагатися й цілком слушно підозрювати, що із чоловіком, котрий щоразу потребуватиме окремих тривалих розтлумачувань до жартів, каші не звариш і справді міцної родини не створиш. А укладення шлюбу – це крок, що змусить її кохати свого чоловіка таким, яким він є, доки смерть не розлучить їх. Погодьтеся, надто сумна для Енн перспектива – хтозна скільки скніти із серйозним виразом обличчя і вдавати з себе поважну, статечну й помірковану матрону, марніючи серед чотирьох стін і не маючи можливості застосувати свій гострий розум і літературні здібності. Із усіх сил пнутися, аби відповідати високому чоловіковому статусу, забезпеченому фінансами, впливом і зв’язками, намагаючись позбутися звання непроханої чужинки без роду й племені, котра не спитавши потурбувала серйозних людей. З огляду на вищезазначене, досить красномовним видається наступний епізод: Роєві мати й сестри вирішують відвідати Енн, котра от-от має заручитися з їхнім найближчим родичем, однак роблять це не в суботу, як було домовлено, а у п’ятницю, коли на них ніхто не чекав, а тому в дівочій республіці панував творчий безлад і мешканки не були готові до прийому гостей. Кричущий моветон! У першу чергу – для осіб шляхетного походження, які змалку навчаються правил етикету, постійної стриманості й самодисципліни. Імовірно, пані Гарднер вирішила влаштувати Енн оглядини, заскочивши її зненацька – у звичному для дівчини середовищі. Цілком очевидно, що сироту Гарднери не розглядали як рівню. А у спілкуванні з людьми «нижчого ґатунку» можна дозволити собі слабкість не морочитися через пристойність.

До Енн поступово приходить «осяяння»: її любов – вигадана, самонавіяна, міраж для спраглого в пустелі. Ну, не склав Рой тесту на спорідненість душ. Я постійно порівнювала його із Дорою Кіт – вихованкою Енн та Марілли: чемний, правильний, але абсолютно «безбарвний». До речі, образ цього бойфренда-невдахи такий само клаптиковий, як і опис студентського життя в Редмонді: силует його нечіткий, невиразний. Тішить лиш те, що Рой Гарднер збагатив Енн новим корисним досвідом, мимоволі допомігши їй віддати перевагу тому, хто дійсно на це заслуговував. Страшно уявити, що було б, якби Енн таки зважилася на шлюб із Роєм. Страждало б щонайменше троє осіб. Але все повернулося на круги своя. Щастя чекало на Енн не за сімома морями, а зовсім поруч. Хоч їй і видавалося надто приземленим, неромантичним і прозаїчним те, що хлопець, віддано й віддавна в неї закоханий і, безсумнівно, гідний взаємності, насправді є не загадковим незнайомцем-аристократом, а тим самим Гілбертом, який смикав її за коси в школі. Якщо вдавася до аналогій із ботанікою, то Енн – мов та «яблуня між буків та сосон», на яку вони із Гілбертом випадково натрапили в лісі. Гілберт же сам немов ті конвалії, що їх він надіслав Енн до випуску: простий, скромний, але із проникливим розумом і глибокими щирими почуттями. Рой, у свою чергу, – як престижні, показні орхідеї, однак так само прісний, як і ці його квіти, що не мають запаху. Як яскрава ширма, за якою – смертельна нудьга.

Ключове слово тут – «легко», що означає «довірливо й беззастережно, сприймаючи його як самого себе». Людина, яку неохоче впускаєш у своє серце і своє життя, ніколи не стане по-справжньому близькою. Як на мене, Гілберт Блайт дуже гармонійно врівноважує ідилічну мрійливість Енн своєю тверезою раціональністю, розсудливістю. Гілберт, між іншим, виявився чудовим актором: два роки йому вдавалося дурити Енн, вдаючи цілковите збайдужіння до неї. І вона вірила, маючи загалом непогану інтуїцію та досвід поєднання сердець. Воістину, чоботар без чобіт, а сваха – без пари! [При хаосі в особистому житті панна Ширлі охоче допомагала іншим, і, маючи цілком добропорядну мету – звести докупи закоханих, які ось уже 20 років ніяк не стануть подружжям, – мало не провалила «операцію». Хоча у кількох інших випадках на нашу героїню чекав успіх, а це означає, що раз на раз не припадає.]

От за що мені подобаються романи Л.-М.Монтгомері, то це за те, що моралізаторськими (у найгіршому значенні цього слова) їх не охрестиш, однак мораль у вигляді життєвої мудрості там присутня. Узяти хоча б love story Філіппи Гордон: вітрогонка й красуня, яка перебирала женихами, як принцеса з казки про короля Дроздоборода (мовляв, цей – напомаджена істота, а той – достеменно тобі волоокий красень) і бачила своїм майбутнім законним чоловіком лише денді-багатія, врешті-решт зупинила вибір на звичайному пасторові, якого і Аполлоном, і Рокфелером назвати вкрай важко. Та й хіба це має хоч якесь значення, якщо він – утілена доброта. Коротше кажучи, «дивовижна душа» та «сильний характер» вкупі із «божественним голосом» переважили.

Історія Енн зачаровує своєю позірною простотою: у ній не зустріти ані вселенських трагедій, ані цілковитого щастя, безберегого, немов океан. Вона, сказати б, збалансована й загалом погідна. До того ж, в Енн такий характер, що втіху вона здатна віднайти в речах і явищах, які більшості людей видаються цілком звичайними й нічим не видатними, – прогулянці до здичавілого саду й спогляданні надвечір’їв, у мерехтінні зірок на небосхилі та невимушеній дружній розмові. Сподіваюся, ви неодмінно полюбите Енн усім серцем – за її веселий і незлостивий норов. Бо не любити її – неможливо.

Книга щедро присмачена добірним гумором: гризоти шкільних учителів, «мовні перли» «малого грішника» Деві та муки творчості Енн (бо де ж іще прилаштувати бурхливу уяву, як не в красному письменстві?) точно не залишать вас байдужими. Крім цього, натрапите на безліч розумних цитат з інших джерел. Авторка з ними не перебирає, однак в тексті їх удосталь, аби відзначити її блискучу літературну ерудицію. Тому читати варто неквапно, спокійно, вдумливо.

Традиційно потішила палітурка, виконана в ніжних пастельних відтінках – бузковому та абрикосовому. Той, хто читав попередні частини серії, мають знати, що Енн вважала ніс окрасою свого обличчя. Так от: я певна, що українську обкладинку вона неодмінно вподобала б, адже ніс їй намалювали й справді витончений.

Як завжди, окрема подяка Анні Вовченко – за чудовий, живий і атмосферний переклад.

Що іще сказати? Добра книга про шляхетні почуття і вчинки. І попереду в її героїв, здається, ще стільки часу для любові та радості.

Сніжана Мазуренко.

Джерело:
https://litakcent.com/2014/05/05/korabel-vyrushaje-v-plavannja/

Я уже и не надеялась увидеть продолжение цикла про Аню в издательстве «Качели», но спустя три года после выхода предыдущего тома неожиданно чудо произошло. При моей любви к истории мисс Ширли рука не поднималась читать продолжение без чудесных иллюстраций Ольги Брезинской, которые добавляют книгам свой неповторимый шарм.

В третьей книге мы следим за годами учёбы Ани в университете. Хотя саму учёбу и даже большую часть её городской жизни автор оставляет за скобками, концентрируясь на поездках на каникулах в Авонлею, маленьких домашних мелочах и, конечно же, охватившей всех свадебной лихорадке. Вступив в возраст, подходящий для вступления в брак, Аня начинает получать одно предложение за другим. Некоторые абсолютно нелепые, другие довольно драматические. Вот только в отличие от большинства подруг мисс Ширли ещё не чувствует себя готовой вступать в эту новую жизненную эпоху, предпочитая дружбу сомнительным удовольствиям брака. Хотя, казалось бы, все вокруг точно знают, как ей лучше поступить и за кого выйти замуж. Да и сама Аня в глубине души это знает, но не готова признаться даже самой себе.

На страницах мы встречаемся с давно знакомыми героями. Для некоторых судьба складывается вполне удачно, другие же покидают нас навсегда. Особенно ярко в этой книге становится заметна разница с современным уровнем медицины, когда ни у кого из героев даже не вызывает удивления, что вполне молодые люди могу быстро сгореть. Эта нотка грусти делает ещё более очевидным взросление Ани и её друзей, которые ещё вот только недавно были детьми.

Именно в этой книге я как-то резко заметила большое количество религиозных поучений, которые чаще всего видны в сценах с маленьким Дэви. Малыш абсолютно очарователен в своём желании нарушать правила, узнавать новое, при этом мучаясь угрызениями совести, когда понимает, что поступил дурно.

Первые две книги мне нравились больше своей атмосферой, но при этом я с большой любовью прочитала и эту книгу. Пожалуй, не могу судить объективно, потому что история про Аню заняла особое место в моём сердце. Буду ждать продолжение в своём любимом издании, чтобы узнать, что же ждёт героев дальше.

Наша любимица взрослеет, становится мудрее. Уже меньше этого наивного пустого щебетания. Ее мысли уже более осознанны, а поведение более ответственное.

Путь любви. Энн ступает на тропу влюбленности уже в жизни, а не в своих фантазиях. Здесь ее подстерегают две дороги. Она пребывает на распутье. Только в конце книги она выбирает одну из них, истинную. Но не факт, что эта тропа окажется такой гладкой, как мечтает героиня.

Подружки - новые герои, а особенно героини книги встречают читателя на страницах этой части истории. Энн объединяет единомышленников. Большинство из них такие же девчонки - "говорушки", как и Энн.

Учеба - не очень много можна из книги узнать об учебе, но все же складывается впечатление, что структура учебного года того времени была такая же, как и сейчас. Лишь только отличие - затягивалась на месяц лета.

Эта часть мне понравилась значительно больше, чем предыдущая. И уже мной прочитана следующая часть повествования. Свои впечатления я напишу в рецензии к книге  Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів. Книга 4. Енн із Шелестких Тополь

Я просто проглатываю одну книгу за другой, настолько меня затягивает эта добрая и полная жизни история.

В этой книге Аня из подросткового возраста переходит в юношеский. Несмотря ни на, что она поступает в университет и чудесно проводит студенческие годы со своими подругами. Какая же интересная и увлекательная жизнь становится у Ани на эти четыре года. Она не только учиться, но и посещает разные мероприятия! Мне так самой хотелось оказаться в этой истории, ведь там студенческая жизнь бьет ключом, и тяжелая учеба не кажется чем-то кошмарным, когда у тебя столько добрых знакомых и есть возможность хорошо отдохнуть. Жаль, что в наше время никто не устраивает бал, ведь это гораздо интереснее, чем пойти в ночной клуб. Тогда девушки действительно чувствовали себя дамами, в прекрасных платьях, они обладали хорошими манерами и никогда не теряли своего достоинства. А сейчас все по-другому. Моральные принципы уже не те. А хотелось бы на себе ощутить ту атмосферу светской жизни.

В этой книге наши герои достигают того возраста, когда уже можно создавать семьи. Многие герои играют свадьбы, а Аня получает не одно предложение руки и сердца, но каждое отвергает. Людям свойственно возлагать большие надежды и ожидания на весомые жизненные события, и потом разочаровываться от того, что реальность отличается от их фантазий. Так получилось и с Аней, ведь нам известно, что Аня очень любит фантазировать. И вот она и из-за своих представлений и ожиданий, каким должен быть ее принц, упускает из виду настоящие чувства. Она знакомиться с молодым человеком, который соответствует требованиям ее воображения. Аня убеждает себя, что именно он ей нужен, но сердце ведь не переубедишь! И когда человеку, которого она истинно любит, пусть и не подозревает об этом, угрожает опасность, она четко понимает, что не сможет без него жить и наконец анализирует и осознает свои чувства к нему. И как же хорошо, что не было поздно!

Что мне еще очень нравится в каждой книге из этой серии, так это то, что основные персонажи добрые, честные, открытые люди. Среди друзей нет зависти и злости, каждый готов оказать необходимую помощь (жаль, что это распространяется только по отношению к людям, исключая животных). И это при том, что все они абсолютно разные, но ни у кого нет злых помыслов. Как же в нашем мире этого не хватает, когда добрый человек на вес золота, а все потому, что доброта сейчас не ценится. Хорошему и «правильному» человеку очень тяжело прожить в мире, где почти каждый обманывает, подставляет, предает, завидует и идет по головам ради достижения своей цели. Поэтому, мне очень приятно, что я начала читать такую прекрасную историю, которая длиться не одну книгу, а значит, я дольше пробуду в чудесном настроении и посмею надеяться, что все-таки добро сильнее всего плохого в жизни!

Но все-таки в этой истории есть один неприятный и непонятный мне момент. Аню, на протяжении всех трех книг, мы видим как добрую девушку, которая видит во всем мире только прекрасное и чудесное, которая с теплотой относится к каждому живому существу. И тут, когда к ней на улице вдруг привязался кот, который явно нуждался в чьем-то добром сердце, она повела себя довольно таки жестоко.

А именно, она не проявила никакого сострадания. Абсолютно, как будь-то перед ней вовсе не живое существо. Хотя ей должно быть знакомо это чувство, когда ты никому не нужен, ведь она сама сирота и очень хотела обрести дом и любящую семью, я понимаю, что она не животное, но тем не менее. Еще больше меня возмутило то, что она согласилась на предложение Фил его убить.

Это просто. Офигеть. Убить живое существо это оказывается просто! Да уж эта ситуация меня очень возмутила и огорчила.
Вот такое маленькое событие смогло испортить мое отношение к Ане.

Очень понравилась эта часть-продолжение истории жизни Ани из Зеленых Мезонинов.
Аня уже повзрослевшая и она все-таки сумела попасть в университет. В данной части как раз и описывается ее учеба в университете и конечно же множество новых знакомств и сердечные дела Ани и её подруг.) Все четыре года учебы в университете полны различными большими и мелкими событиями, связанными и не связанными с учебой. Много веселья, прогулок, романтических свиданий. В этой части Аня уже серьезно берется за перо. Все нам знакомые герои взрослеют и меняются, те кто еще был не замужем или не женат, уже во всю находят себе пары и создают новые жизни.)
Было приятно слушать обо всех происходящих изменениях не только в Ане, но и в других героях и местах.)
И как я рада, что Гилберт и Аня все-таки в самом конце друг друга услышали и что нас ожидает описание их дальнейшей жизни.))
Обязательно продолжу читать об этой девушке.)

Не знаю, что сказть.Мило, хорошо но не моё..
Очень всё как-то..слишком..И Аня мне не понравилась почему-то, слишком уж очень она идеална. Вот Фил-это другое дело, мы с ней чем-то похожи, у меня в голове тоже неразбериха и я тоже могу забытьв трамвае куда я дела деньги, а потом вспомнить, но уже тогда когда они будут ненужны.Фил везёт больше в этом плане..
Милая повесть с хорошим концом. Потрясающий отдых для мозгов, никаких переживаний, потому что же знаешь, что такие произведения не заканчиваются плохо.
Видела продолжение этой повести уже о счастливой семейной жизни Ани, но не знаю, буду ли читать..
Всё мило и романтично..Но не моё..
Простите уж если кого обидела. Наверно, такие произведения надо обязательно прочесть в столь юном раннем возрасте.Для меня- это поздно.Хотя я до безумия люблю Алису (где-то читала сравнение её с Аней), но нет..
И ещё мне не понравились уклады в деревне.Когда осуждают за то, что девушка хочет учиться.Почему? О времена, о нравы..Но и жизнь была совсем другая.И люди были другие..
А ещё мне казалось, что я читаю рассказ самой Ани, тот, который она отсылала в журнал, и который не приняли.Наверное вс-таки приняли.И мы имеем возможность прочесть его сейчас.
Времена другие.Отношения другие. Чистоты отношений, правды слова, вот чего не хватает, и здесь мой Вечный Оптимизм говорит - а что тебе не нравится?Тебе же этого не хватает в современной жизни..
Это и понравилось больше всего- богачка Фил искренне дружит с девочками из деревни, и никто никму не делает пакостей. Конечно, слухи и сплетни присутствуют везде, мы все люди, а тем более в деревни, без телевизоров, телефонов и прочей техники..Но это мелочи, мелочи, мелочи.
Мило и хорошо..Просто хорошо.
ЗЫ.
Посоветую крестнице.Каждая девочка должна прочесть такие милые книжки.

Третья история цикла про Аню все так же прекрасна и пленительна.

Аня принимает решение поступить в университет Редмонд. За 4 года каких только событий не случилось в ее жизни, и каждое принесло с собой толику жизненного опыта.

Книги про Аню Ширли я люблю всей душой. Но в этой части она, двадцатилетняя девушка, ведет себя слегка раздражающе.
Возможно, в том фишка персонажа, его отличительная черта, но негоже в 20 вести себя, как в 12, а некоторые поступки Ани кажутся именно такими - чересчур подростковыми, несерьезными, неразумными даже.

Книга охватывает 4 учебных года, за которые в жизни Ани произошло немало перемен, начиная от новых друзей и дома, и заканчивая несколькими предложениями женитьбы. Но ей все не то и все не так, а что именно, девушка объяснить не в состоянии.

Отличительная черта книги, это, конечно, близнецы Дэви и Дора. Дэви, тот еще чертенок, и каждая сцена с ним просто смех сквозь слезы.
Но были так же сцены, полные трагедии, ибо, такова она жизнь. Не бывает все всегда хорошо, случаются и пасмурные дни, что остаются шрамами на сердце.
Книга, как и ожидалось, закончилась хэппи эндом, и это прекрасно.

Тепло уют, переживания, смех и драма, истории про Аню содержат в себе всё для нескольких замечательных дней в ее обществе.
И если вы еще не знакомы с Аней Ширли, настоятельно советую вам эту историю.

Аня уже взрослая девушка, ей 18 и осуществляется её мечта, она поступает в университет и на долгих пять лет уезжает из родной Авонлеи. На новом месте Аня адаптируется быстро, она встречает новых друзей, много учится и в этой части поднимается тема о любвии юношах. Почти все её школьные подруги уже вышли замуж и Аня чувствует себя неуютно, осознавая, что ещё не встретила "того самого". Я искренне переживала за их отношения с Гилбертом, он мне очень симпатичен и хотелось даже стукнуть Аню и сказать открой уже глаза наконец-то!!

Очень лёгкая, добрая и светлая история. Есть и грустная глава о потере молодой подруги, которая таяла на глазах от туберкульоза. Но даже там все показано в светлых тонах. Со скорбью, но с пониманием ситуации, с умением найти утешение в вере. И друг в друге.

Я очень советую читать этот цикл. Он потрясающей. Дарит веру в лучшее, учит любить ближних и окружающий мир, находить прекрасное даже в мелочах.

Осторожно, возможны спойлеры к первым двум книгам! Третья книга про ранее неугомонную девочку, которая тут уже поступает в университет. Пора покинуть родные Зеленые мезонины и встретить на пути новых друзей. В этой книге Ане уже больше 18-ти и мы видим весь период ее обучения. Многие ее подруги уже выходят замуж и Аня тоже задумывается над построением отношений.

Это книга оказалась именно той, ради которой я начала читать этот цикл. Сначала я посмотрела замечательный сериал Энн, который снят примерно по первым двум книгам. Он мне настолько понравился, что я срочно хотела узнать что же дальше. И вот именно тут я утолила свой интерес. Очень интересно наблюдать за тем как Аня меняется и взрослеет. Ну и конечно, про ее первые отношения, переживания, сложности и радости.

Книга оставляет теплое чувство внутри после прочтения. Она обволакивает и дарит улыбку. Она просто вывела меня из "нечитуна". Юмор предыдущих книг есть и тут. Эта история не уступает. Обязательно продолжу читать дальше в ближайшее время.