Унесенные ветром. В 2 томах. Том 2

—  Ти б мусив убити його за оббріхування...
—  Я маю дивну звичку не вбивати людей, які кажуть правду. Але зараз нема часу на суперечки. Вставай.

«Надто довго вона допікала давнім друзям, щоб серед них знайшовся охочий заступитися за неї.»

«Життя не зобов’язане догоджати нашим сподіванням. Ми беремо, що воно нам дає, і вдячні вже за те, що не склалося гірше.»

Отож так воно й виходить, коли оглядаєшся на минулу щасливу пору — тільки біль у серці, й мука, й пересада.

—  Мені здавалося, що ти завжди похвалявся широтою поглядів і що тебе не обходять людські поговори про мої ділові інтереси, аж, виявляється, ти такий самий, як і решта чоловіків,— боїшся, щоб люди не сказали, що в нашій родині я верховода.
—  Ніколи й ні в кого не виникне сумніву щодо того, хто верховодить у родині Батлерів,— протягло мовив Рет.— А що дурні скажуть, мене не цікавить. Коли хочеш знати, то я так погано вихований, що пишаюся, маючи кмітливу жінку.

— Ох Рете, це все порожні слова! Коли маєш гроші, всім ти любий.
—  Тільки не південцям. Грошовитому спекулянтові важче пробитися до порядних віталень у місті, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки.

«Самої вроди, як і вбрання, замало, щоб жінка стала справжньою дамою!»

Ти, Скарлет, раз у раз мене тішиш. У тебе неабиякий хист добирати собі невідповідних приятелів і невідповідні речі.

— Але негідник, коли йому поталанило розбагатіти — це вже річ, звичайно, непрощенна.
— Ти хоч би коли-небудь посерйознішав!
— Я цілком серйозна кажу. Доброчестивим людям завжди прикро, коли котрийсь недоброчестивець, як-от я, домагається успіху в житті.