Джек Тревор Стори. Неприятности с Гарри. Уинстон Грэхем. Марни

Главная героиня - привлекательная девушка, но очень странная. Меняет имена, обворовывает своих работодателей, любит лошадей и испытывает физическое отвращение к мужчинам

я не любила все, что он символизировал, – мужское тело, мужское превосходство, мужскую агрессивность под маской вежливости. Я ненавидела его за унижение, которое он заставил меня пережить, за то, что он вошел в комнату, когда я была раздета, за то, что его руки так по-хозяйски трогали мое тело, и от этого становилось противно, жарко, стыдно за себя и за него.

Конечно же, все это неспроста, в ее прошлом ужасная тайна, повлиявшая на всю ее жизнь. Новоиспеченный муж настойчиво пытается понять ее и помочь. Но помочь себе может только она сама и только когда осознает это.

Классная книга, мне очень хорошо легла в настроение, даже некоторый затяжной нечитун подлечила. Честно говоря ожиданий больших у меня не было, видела что оценки хорошие, но понимаю что этот показатель не всегда объективен. Вообще жанр прописан как триллер, но по мне это микс разных жанров, тут и детектив и драма, психологическое, даже романтика. По атмосфере чем-то напомнило детективы Жапризо, где тоже главные героини женщины-авантюристки. Но, на удивление, хоть книга и написана в 1961 году, она показалась очень современной. Не по стилю изложения, а по отношению героев к ситуации. В “Марни” хорошо раскрыта тема свободы женщины. Не в социальном плане, хотя и это тоже, а больше внутреннем, как девочек с детства ломают, сажают в рамки “хорошести”, "чистоты", умению угождать и быть покладистыми. Но кто-то может подстроиться под эти рамки и чувствовать себя вполне счастливой, а кто-то, как героиня скорее оборвет жизнь, чем прогнется под обстоятельства. Я не люблю когда в книгах романтизируют преступников, ищут им оправдание и позволяют уйти от ответственности, но здесь мне показалось автор нашел хороший баланс между жалостью к героям и справедливому возмездию.

"Марні" — це не сучасна проза, тому є у ній певний шарм, притаманний літературі минулого століття. Роман написаний 1961 року, екранізований Альфредом Гічкоком у 1964. ⠀ Це історія про дівчину, чиє минуле — одна суцільна загадка, таємниця. Вона настільки заплуталась у своїй брехні, що й сама не знає, хто вона насправді. Книга нагадала мені фрагментами фільм "Впіймай мене якщо зможеш", а саме — головного героя, який постійно кудись біжить і проживає не одне життя. ⠀ А за стилем та атмосферою — "Ребекку" Дафни Дюмор'є. Та ж таємничість, невимушена напруженість.

Не знайшла в букстаграмі відгуків на "Марні" і аж засмутилась: тут є про що поговорити! У головної героїні — купа тарганів в голові і темних дір у минулому, вона шарахається від дотиків, постійно бреше і не знає, чого хоче. Іноді плаче. Дратує.

А іноді її дуже шкода, бо історія не стоїть на місці, героїня поступово, неквапливо розкривається перед нами. ⠀ Низка подій, ланцюжок епізодів, зустрічі з психотерапевтом наштовхують на думки, що у Марні багато спільного з героїнею роману Сильвії Платт, аніж просто з божевільною жінкою. Бо під кінець історії стають видимими і дитячі травми, і причини її замкнутості. ⠀ Люблю такі романи. Де багато самокопання, спроб пояснити поведінку, де йде розповідь від першої особи, де є загадки, таємниці і дивна людська поведінка, яку протягом історії постійно намагаєшся пояснити. ⠀ От тільки відкриті фінали я не люблю. Все-таки мені більше до душі, коли автор сміливо ставить крапку, а не те, що сталось наприкінці книги "Марні".