Схід

«Схід – це не якась частина світу. Схід – це керунок, напрям. А тому він є всюди – у кожній географічній точці, у кожній індивідуальній долі» (з анотації). Неординарний роман, небанальний, непопсовий. Він ловить у свої тенета і тягне на Схід. Схід. У кожного він свій. Для Європи - ми Схід, для нас він у Росії, Казахстані, Ірані, Азербайджані і далі-далі. Кожен сам визначає його межі, але всі ми помиляємося, адже Схід безкінечний, він є скрізь. Схід, як частина світу. Схід, як напрям. Схід, як спосіб життя.

Анджея Стасюка завжди манив Схід. Він притягував своєю невідомістю, неосяжністю і відірваністю від західного способу життя. Радянський Союз, такий безмежний, гігантський, «страшний» і загрозливий, завжди був під східним боком Польщі. І коли комуністичний монстр здох (перепрошую) і його тіло розщепилося на менші частинки-країни, Стасюк постановив собі проїхатися золотим (в даному випадку «іржавим») колом Росії. Автор вирушає у незвичну подорож. Він повертає на Схід. Почав не з Москви, не з Ярославля, а з Чити. Сірі бетонні міста, заржавілі, забруднені, напівзруйновані часом та історією, з неодмінним атрибутом – пам’ятником Леніну. Сірі люди, просто маса сірих нікому не потрібних людей, пияцтво, жебрацтво, сирітство та безнадія. Саме такою постає перед автором російська глибинка. Пан Анджей вирушає далі, аж до китайського кордону, де люди змішалися в генетичному коктейлі рас. Тут вже не діють «скрепи», тут човниковий бізнес, тут поклоняються не Леніну, а зеленим банкнотам. Розмовляють якоюсь сумішшю мов, мовою купи-продай. Далі була Монголія, пустеля Гобі, Казахстан, Алтай. Стасюк з наплічником вивчає рештки дохлого комуністичного монстра, промиває кісточки сьогоденню та порпається у попелі минулого. Все це вивалює на поверхню, не соромиться, не тушується, не боїться осуду. Він пише так як є насправді, а не те, що показує монстрів «зомбі-ящик». Роман гострий, сміливий і реальний. Роман-подорож, як зрештою і саме життя.