Диво

Християнство - це вiк похилий. Воно виникло, щоб потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям... Маєстатичнicть, повiльнiсть, неквап, похмурiсть, нелюбов до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства i в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди достосовувалася до тих, хто править свiтом! I майже завжди була вона вiрою старих людей.

І по мудрому чорт катається.

Жiнки завжди правдивiшi, вони ближче стоять до речей остаточних - народжень, умирань, через те їм не властива чоловiча обережнiсть i намагання приховувати навiть те, чого не слiд приховувати.

Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.

Талант – це завжди непокора, бунт; він ламає все, щоб ствердитися, згодом, буває, ламають і його, але наслідки зостаються навіки.

Адже це найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми й будівлі, щоб не мозолили очей і не заважали "жити живим", виконувати плани, ставити панельні будинки, їсти з пластмасового посуду... Історичний парадокс: людям дістався такий багатий спадок, що не відають тепер, що з ним робити. Їх пригнічує велич минулого, бо з минулого ми помічаємо лиш велике, вони намагаються відплатити за свою малість вандалізмом, руйнуванням, знищенням.

Художників не навчають, їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.

А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока.

Звуки своєї далекої прекрасної мови, де хліб називається житом, як життя, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов'язане з безмежністю світу, пронизуючи його наскрізь, а дружиною зовуть жону і нвйвірніших охоронців володарів земних.

В подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ

Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до н.е. (про Стамбул).

Становище столиці має безліч привілеїв, найперше же – це неодмінне й незаперечне право на розквіт

Чи була тоді любов – у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.

Він завжди боявся жінок через їхню балакучість. Їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості – лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки.

К счастью и добру путь всегда очень длинный, а к беде - всего лишь шаг.

Научиться чужому языку разве можно толком? Лишь от своей матери возьмешь ту глубину и сущность, а чужой - одни лишь сливки. Про хлеб да воду еще спросить можно, в душу же - не проникнешь, не доберешься.

Лишь тот достоин уважения, кто борется. Мало замечать несправедливость - нужно ее устранить, преодолеть.

Невежды всегда такие: начинают с поучений, кончают расправой.