Medea a jej deti

Перечитала книгу спустя почти 10 лет.  Первое  впечатление почти не поменялось-очень красивый, образный язык, Крым как отдельный герой истории, не просто место действия, поэтому у книги особенная атмосфера. Это настоящая семейная сага, удивительно, что автору удалось вместить в небольшой роман столько героев, судеб, лет.
У каждого героя в книге свой секрет, своя особенность, маленькая или большая трагедия (как это часто бывает у Улицкой), они несовершенны, их поступки вызывают вопросы и непонимание. Но именно это прекрасно, нет шаблонов, сложно дать оценку «хороший»/«плохой». Роман заставляет задуматься,  несмотря на трагичные и сложные истории остается приятное послевкусие. Уверена, что еще перечитаю через несколько лет.

Почну з того, що коли я брала цю книгу до рук, то очікувала книгу про міфічну Медею, а не роман про Крим. Я взяла її після ефекту прочитання "Цирцеї" Мадлен Міллер. Якщо ви спитаєте, які романи я люблю, то ця книжка – один з представників таких романів, які зустрічаються дуже рідко і є справжніми перлинами в моїй колекції.

Сюжет книги зосереджується на житті Медеї Синоплі, жінки з грецьким корінням, яка живе в Криму. Її життя сповнене подій, які відображають історичні зміни та особисті трагедії. Медея – не міфічний персонаж, а звичайна жінка, чиє життя, проте, наповнене символікою та багатошаровістю. Вона стає центром великої родини, де кожен має свої власні таємниці і проблеми.

Книга охоплює кілька десятиліть, показуючи еволюцію життя героїв на тлі змін в суспільстві та країні. Медея – це символ стабільності та мудрості, яка допомагає своїм рідним і близьким подолати життєві труднощі.

Людмила Уліцька майстерно переплітає долі персонажів, створюючи багатогранний світ, де кожен герой має своє місце і значення. Роман сповнений глибоких роздумів про життя, сім'ю, любов і втрати. Це книжка, яка залишає по собі глибокий слід і змушує задуматися про власне життя і стосунки з рідними.

Гадаю, що передусім треба віддати шану тому, як приємно і майстерно пише автор. Коли читаєш її книгу, то у тебе відчуття, що ти десь на березі Чорного моря під тінню персикового або інжирного дерева споглядаєш захід сонця, відчуваєш морський бриз, легкий вітер і запах моря. Тебе поглинає атмосфера, і ти хочеш забутися, пірнути в глибини історії.

Стиль письма Уліцької настільки живописний і образний, що читач майже фізично відчуває присутність у місцях, які описує автор. Мова її настільки насичена деталями, що кожне слово створює чіткі візуальні образи, які залишаються у пам'яті надовго.

Вот никак не подружусь я с Улицкой.
Кроме "Казус Кукоцкого" ни один не рассказ не зашел.
Не люблю я эти прозы о жизни, когда ну очень много судеб и имён, хитросплетения и всего лишь на таком малом количестве страниц. Не успеваешь понять кто есть кто. Плюс для меня только в том, что книга была написала очень мелким шрифтом, люблю читать мелко.
Сути книги нет, это просто жизнь бездетной особы, которая посвятила всю свою жизнь семье. В детстве заменила сестрам и братьям рано скончавшуюся мать, потом племянникам любимую тётку и внукам любимую бабку. И вся книга именно об этом. Многим нравится, но я не ценю такой жанр.