Щоденник

В Педінституті сьогодні мені сказали, що є розпорядження Райхскомісаріяту друкувати підручники для народніх шкіл за місцевим діялектом для кожної области. От тобі й маєш усталення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз’єднання, розслаблення, — «розділяй та пануй!» ...Все, зрештою, ясно. Давно вже ясно.

Мучить мене думка про долю мого народу. Большевики несуть гасло: геть німців і петлюрівців! Німці мають гасло: геть большевиків... і українських націоналістів. Чи так, чи сяк — поганий знак. Вічна розшматованість серця, незмінне гноблення, невгавучий біль. Як тяжко, як тяжко любити цю батьківщину, і несеш цю любов, як невтишиме страждання, як досмертний хрест. Господи, поможи!

Так, настають ще тяжчі іспити. І яка химерна доля мого народу! У цій війні жодна країна не зазнає такого лиха й руїни, як моя Україна. Лежить розтерзана. І хоч би змагалась за свої права — не так боляче було б. Ні, лежить розшматована, понівечена і пасивна. Не вона б’ється, а б’ються за неї. І здається мені: не буде на Сході спокою доти, доки хтось володітиме Україною. Спокій у цій частині світу настане лише тоді, коли Україна не буде належати нікому — тільки собі.