Абрикоси вдягнули каски. Така ось весна
«Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія»
Цю збірку дали мені почитати на один день. Не люблю так з віршами, але нічого іншого не залишалось. Мені навіть важко визначится, чи сподобалося, чи дуже сподобалося. Стиль незвичний, та й самі вірші теж. Та якими мають бути вірші про війну? Сумними, важкими, сповненими любові до рідних місць і близьких людей. Це біль поетеси, це її дитинство і юність. Це мама і тато. Собаки, яких вона пам‘ятає змалечку. І абрикоси, яких з роками стає все менше. А що залишається? А залишається потрощений дім. Знову і знову. І люди, що помирають від старості. Так кажуть. Насправді від снарядів і куль.
Жорстокі вірші. Такі, як і реальність. Страшна правда - абрикоси у жовтих касках. Шахтарі у чорних шахтах. Звуки тривоги. Виття сирен. Що змінилося для цих людей, коли війна стала ще більшою війною?
Чому поетеса пише так, як думає? Тому що вона жінка. Тому що вона з Донбасу. Тому що вона українка. Я жінка… Хоч жінок не беруть у шахту Але беруть на фабрику вуглепереробну… Оці компліменти про красу донбаських дівчат мають хоч якийсь сенс Якщо побачити ці заводи… Ніжно-білий цвіт абрикос А в осінь побачити їхнє жовте волосся… Я жінка!
А потім я знайшла в інтернеті вірші у виконанні автора в музичному супроводі. І потонула. Хоча де я, а де шахти… Але Ми щодня кидаємо землю на труни
Та не тільки це об‘єднує нас.
«Там, где не растут абрикосы, начинается Россия»
Этот сборник дали мне почитать на один день. Не люблю так со стихами, но ничего другого не оставалось. Мне даже трудно определиться: понравилось, или очень понравилось. Стиль необычный, да и сами стихи тоже. Но какими должны быть стихи о войне? Грустными, трудными, полными любви к родным местам и близким людям. Это боль поэтессы, это ее детство и юность. Это мама и папа. Собаки, которых она помнит с детства. И абрикосы, которых с годами становится всё меньше. А что остаётся? А остается разбитый дом. Снова и снова. И люди, умирающие от старости. Так говорят. На самом деле от снарядов и пуль. Жестокие стихи. Такие, как и реальность. Страшная правда - абрикосы в желтых касках. Шахтеры в черных шахтах. Звуки тревоги. Вой сирен. Что изменилось для этих людей, когда война стала еще больше? Почему поэтесса пишет так, как думает? Потому что она женщина. Потому что она из Донбасса. Потому что она украинка. Я женщина… Хотя женщин не берут в шахту Но берут на фабрику углеперерабатывающую... Эти комплименты о красоте донбасских девушек имеют хоть какой-то смысл Если увидеть эти заводы… Нежно-белый цветок абрикос А осенью увидеть их желтые волосы… Я женщина!
А потом я нашла в интернете стихи в исполнении автора в музыкальном сопровождении. И утонула. Хотя где я, а где шахты… Но Мы каждый день бросаем землю на гробы
Но не только это нас объединяет.
42 понравилось
