Так, Саймон був мерзотник, але він був мерзотник справжній, робив, що захоче й коли захоче, не зважаючи на суспільні обмеження чи загальноприйняту мораль.

Уже в надцятий раз він запитував себе, чи можна уявити, щоб настільки доладне тіло могло містити в собі банальну особистість.

Саманта з легкої руки Говарда поступово наближалася до стану блаженного сп'яніння, хоч жалюгідний голосочок у глибині її нутра намагався чинити опір, як та людина, котру відносить хвилями в море.

Увесь запас своїх чарів він, очевидно, вичерпав під час телефонної розмови, бо при зустрічі тарабанив тільки про бізнес, повчав її, критикував асортимент товарів, нав'язував свої пропозиції.

Зважати на те, що інші думають про твоє розбите обличчя, було ознакою несправжності.

Для пізнання істини потрібно всі почуті мудрі слова вивертати якось інакше, навиворіт.

Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали.

Найщирішу симпатію він відчував до Ендрю, якого знав ще з п'яти років; що й досі прихильно ставився до матері, хоч був уже в тому віці, коли бачив її наскрізь.

Найважливіше і напрекрасніше було залишатися тим, ким ти є насправді, навіть якби ти був жорстокий і небезпечний, особливо, якщо жорстокий і небезпечний. Треба було мати відвагу не приховувати звіра, який сидить у тобі. Але, з іншого боку, не можна вдавати з себе ще більшу бестію, ніж ти є.

Для Говарда місце його народження було не просто поєднанням старих будівель, швидкоплинної річечки, величавого силуету монастиря або висячими кошиками з квітами на Майдані. Для нього це містечко було своєрідним ідеалом, способом існування, мікроцивілізацією, що чинила рішучий опір загальнонаціональному занепаду.
— Я належу Пеґфорду, — любив казати він туристам, що прибували влітку, — я тут народився і став собою. — Цими дещо банальними словами він насправді робив собі прихований комплімент.

Якщо ти маєш родину, то в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев'ятої до п'ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалися над його головою, як та велика піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме ним треба вдарити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки.

Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень.

Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу.

Знайомі матері Кристал помирали передчасною смертю з такою регулярністю, ніби їх відсилали на якусь таємну війну, про яку решта світу нічого не знала.

Для них було звичною справою брехати, лаятися й шахраювати, але коли їх самих помилково в чомусь звинувачували, їхня лють була безмежна й щира.

Парміндер ховала свої невиплакані сльози десь у глибині свого єства, де з ними відбувалась якась алхімічна трансформація й вони вивергалися назовні лавовими потоками люті, яку вона періодично виливала, то на своїх дітей, то на тих, хто з нею працював.

Парміндер ненавиділа раптову смерть. Поступове згасання, що так лякало багатьох людей, її - навпаки - приваблювало. Час, щоб уже розпланувати і впорядкувати. Час попрощатися…

Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб'язний.

Пеґворд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й ще містечко, в якому він, на його думку, був пульсуючим серцем.

— Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.
— Та я знаю, — підтвердила вона. — Знаю.
— Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду.