У нас у всіх мають бути приємні спогади. Ми маємо право оточувати себе речами, які берегтимуть ці спогади. І коли буде важко, можна витягнути таку пам'ятку і пригадати все...

– А що би ми робили, якби не зустрілися? – іноді запитувала Марта.
– Жили би, бо люди повинні жити – з коханням чи без.
– Це неправильно.
– Ми повинні їсти, пити, дихати.
– Ти іноді такий жорстокий!
– Я не люблю брехати і вигукувати патетичні фарзи про цінність любові. Вона з нами – це щастя. Тому не варто розмірковувати на тему "Що було би, якби..."

Бо якщо люди мають зустрітись, вони зустрінуться за будь-яких обставин! Вони стрічатимуться випадково, натикамуться одне на одного, аж доки не зрозуміють, що вони – доля одне одного!

Головне – вміти визнавати свої поразки з піднятим до дощу обличчям і сприймати їх спокійно, як наявність вечері на столі.

Коли ти кружляєш у віденському вальсі – то щось дивовижне. Кружляє все: годинники, стіни, меблі.

Його голос – це щось більше, аніж звичка чи домашня тваринка.
Може, кисень?
Голос – це єдине, за чим можна і не можна сумувати.

Мовчати – найлегше. Це як гарна міна при поганій грі. Ти не кажеш "ні", ти нікого не захищаєш, ти нікого не ображаєш. Ти просто мовчиш.

Коли ти щось значиш у цьому життя, тобі не потрібні карети...

Скільки тієї землі, коли на тебе хтось просто дивиться.
Скільки тих кілометрів, коли маєш право просто дивитися на когось.
Скільки того життя, якщо тобі є з ким дихати.

Жінці не потрібно дорогих панчіх, норкових шуб, автівок, коштовностей та квартир. Їй потрібно, щоб на неї дивилися. Просто закохано дивилися.