Волонтери. Мобілізація добра

Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.

Закінчилась книжка, о сльози капають з очей. Шеф каже до побачення, а я відвертаюся до вікна. Їх не можливо стримати. Коли покоління бабусі і дідуся розповідали про війну, вона була далека, як страшний спомин. Потім до нашого класу прийшла дівчина, вони тікали від конфлікту в Нагорному Карабасі, то вже наш час, але між нами сотні кілометрів. А тепер війна в моїй країні. Й наше покоління стає частиною цієї історії. Хтось там на передовій калічить своє тіло і життя захищаючи інших, хтось тут збирає кошти, харчі, одяг. Як би не волонтери ніколи б нашу держава не втрималась на початку агресії. НІКОЛИ. Влада настільки недолуга, що вона скоріше б втекла закордон ніж би спромоглася щось нормальне зробити. У них і зараз е хватає клепок довести все до гідного фіналу. Мої улюблені автори Лариса Денисенко, Галина Вдовиченко, Ірен Роздобудько, Ірена Карпа, Сергій Жадан. Є і ті кого я ще не читала, але то не головне. Вони написала про те, що болить кожному з нас. Вони написали правду, якою б вона не була. Ці розповіді про хлопців і дівчат зі сходу і заходу, з Криму, Донбасу, Києву, Закарпаття, про тих хто творить добро, не озираючись і не вагаючись. Про тих хто допомагає і на зв'язку 24 години на добу. Про тих хто не втрачає віри та надії. Дуже щемлива історія про Поліну. Перша цитата саме з цього оповідання. А сама болюча мабуть Кідрука. Тому, що існують такі бабці, жіночка з вибіленим пергідролем волоссям, які посміхаються тобі, а самі дарували квіти тим, що прийшли і моляться на портрети на тлі триколору. Тому, що вони не стріляють відкрито, а роблять все тишком нишком. Ховаючись за спини жінок та літніх. Але ми….

Бо ми не вони.

Ця невеличка книга - збірка коротких творів про людей, які, полишивши в’язання светриків для пінгвінів, узялися до важкої і потрібної роботи - допомагати людям, які поряд. По суті, це історії про багатьох, адже сьогодні чимало моїх співгромадян, озирнувшись довкола, побачили, що оточуючі потребують того, що є у надлишку в тебе: стара непотрібна куртка, добре слово, годинка-друга часу. А хтось може поділитися й грошима або трьомастами мілілітрами крові. І це не тільки для вояків чи пацієнтів госпіталів, чи для переселенців, а просто для всіх людей. В одному з оповідань навіть є спроба проаналізувати мотиви волонтерів, які обділяють увагою рідних і не надто якісно виконують робочі обов’язки. Як на мене, байдуже, чому вони займаються волонтерською діяльністю. Важливо, що вони роблять це. Вважаю, що заради книги з таким ідейним навантаженням слід полишити на якусь годину інші книжки, може, і більш художньо досконалі. Можливо, саме ця невеличка книжечка надихне когось на добру справу.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта небольшая книжка – собрание коротких произведений о людях, которые, оставив вязание свитеров для пингвинов, принялись за тяжелое и нужное дело – помогать людям, которые рядом. По сути, это истории о многих, ведь сегодня немало моих соотечественников, оглядевшись вокруг, увидели, что окружающие нуждаются в том, что есть в избытке у тебя: старая ненужная куртка, доброе слово, пара часов времени. А кто-то может поделиться и деньгами или тремястами миллилитрами крови. И это не только для воинов или пациентов госпиталей, или для переселенцев, а просто для всех людей. В одном из рассказов даже есть попытка проанализировать мотивы волонтеров, которые обделяют вниманием родных и не слишком качественно исполняют свои рабочие обязанности. Как по мне, все равно, почему они занимаются волонтерской деятельностью. Важно, что они делают это. Считаю, что ради книги с такой идейной нагрузкой надо оставить на какой-то час другие книжки, может быть, и более художественно совершенные. Возможно, именно эта небольшая книжечка вдохновит кого-то на доброе дело.

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные. Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других... А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое? В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может, волонтерство - это и есть человечность?

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи?

Все истории заставляют задавать себе эти вопросы, но больше всего меня впечатлили две из них. Первая - это эссе девочки, которая вязала свитерочки пингвинам. И хоть в ее истории не было ничего из ряда вон выходящего, но написано оно так трогательно и такие вопросы поднимает, что хочется его просто взять и зацитировать полностью. А вторая - это "Тарзанка" - история девочки-красавицы Полины, по своей глупости или просто по вине несчастного случая оставшейся инвалидом. Девочки, которой пророчили блестящее будущее. И которое буквально за какие-то секунды стало серым и беспросветным с маленьким лучиком надежды - возможностью операции. Операции, на которую нужно насобирать оченьмногоденег, но которая позволит Полине снова стать на ноги. Годы сбора денег - и вот этот шанс практически в руках, но... Пожертвовать своим будущим ради будущего других, которых ты даже не знаешь. А вы на такое способны? До мурашек.