Дефіляда в Москві

в московському видавництві «Головешка» вийшов друком роман якогось г-на Налівайкова «Парад в Кієвє», написаний цим самим рязано-вологодським діалектом, у якому автор-борзописець все перевертає з ніг на голову, по-блазенському переписує історію, починаючи від 1941 року — початку Другої Світової війни, за версією цього писаки сталінські опричники зупинили україно-німецькі війська восени 1941 року під Москвою, згодом перейшли у наступ, 7 листопада 1943 року взяли Київ і провели там дефіляду на честь річниці большевицького заколоту у Петрограді 1917 року; в своєму пасквілі цей писака зводить наклепи на великий український народ, кидає тінь на чисту і безкорисливу україно-російську дружбу, ганьбить блиск і славу української зброї, протягує апологетику комуно-більшовицької ідеології, блюзнірствує щодо пам'яти полеглих вояків за волю України і свободу Росії, святотатствує над могилами і прапорами, сіє сумнів і спокусу в душі маловірів і нетривких духом, зрештою, просто знущається над українською ідеєю та російськими сокровенними помислами.

Під малюнком було ще два матеріали працівників редакції, а з лівого боку — традиційна колонка інформації «Дзиґарінформ». Тут були повідомлення про перейменування вулиць у Чернівцях з румунських назв на українські (наприклад, «Янку Флондор» стала носити ім'я ще живої, але вже старенької письменниці Ольги Кобилянської), містились прізвища буковинців, які нагороджені урядовими хрестами за звитягу на Східному фронті, можна знайти відомості про концерт у Чернівцях знаменитого київського чоловічого ансамблю «ВВ», який виконував власні пісні під власний акомпонемент (гармонійки, кобзи, ґітари тощо) і шляґер якого «Весна» став неофіційним гімном українських десантників, вони йшли в бій під патефонні записи цієї назагал посередньої пісні, було кілька інформацій про демонтаж пам'ятників румунського колоніялізму та недовготривалого совєтського тоталітаризму, останньою містилась інформація, яка свідчить або про відсутність політичної цензури в тодішній Україні, або про тенденцію «є така думка» щодо героя цього повідомлення: «Учора на розі вулиць гетьмана Скоропадського і Дмитра Донцова в Чернівцях зазнав аварії автомобіль «Опель-Адмірал», яким кермував народний депутат Центральної Ради України пан Георгій Коротчук. Невідомо, чим закусював пан нардеп «Українську з перцем» — салом чи мамалиґою, але зиґзаґ гальмівного сліду і як ножем зрізаний ліхтарний слуп свідчать, що закуски було недостатньо». А може, це тодішні журналісти були такі сміливі?

— Від Сталіна вже ніхто нічого не чекає, — сказав похмуро Дмитро. — Ось цими руками я одягав на нього бранзулетки. Він, правда, мало що тямив, бо був якийсь не в собі, під наркотою, чи що…
— І що Адольф гадає з ним зробити? Не думаю, щоби він скривдив братчика?
— Гітлер планує велику дефіляду сьомого листопада. Буде тріюмф за зразком римських імператорів.
— Побоявся би Бога. Але ж він не вірить у Нього, він вірить в Одина, іншими словами — в Князя світу цього. Не вірю я, Митре, що тут обійшлося без руки Люцифера. Та й ці його символи есесівські. Ні, це дідьча робота!
— Тату, а в комуністів що — Божі символи? Червона пентаграма, криваві прапори, масонський молот і серп, як пародія на геніталії в процесі злягання. Я вже не кажу про їхні рогаті будьонівки і шинелі до п'ят — жерці Ваала!
— Словом, яке їхало, таке здибало!