Черный принц

Дивно, які нездоланні перепони охороняють ступінь близькості між людьми і як вони розсипаються від одного короткого дотику. Просто візьми когось за руку особливим чином чи навіть зазирни по-особливому в очі — і світ назавжди зміниться.

Людське створіння може володіти кількома беззаперечними обов’язками, і це мало не єдине, що рятує нас: рятує від розбещеної бездумної ночі, що простягнулася за крок навіть від найцивілізованішого з нас.

Огидні й позбавлені власної гідності вчинки найважче — важче навіть за гріхи — перетворюються на прийнятне для обох сторін минуле. Ми швидше пробачаємо свідків власної ницості, аніж свідків власного приниження.

Мистецтво — це уява. Уява змінює реальність, переплавляє її. Без уяви накопичуються, з одного боку, дурнуваті деталі, а з іншого — порожні мрії.

Щоб бути справжньою особистістю, доводиться встановлювати обмеження, визначати кордони й казати «ні». Я не збираюся втручатися в життя інших людей якимось розпливчастим кавалком ектоплазми. Оця незрозуміла прихильність до всіх і кожного заважає по-справжньому зрозуміти бодай когось.

Ми часто приєднуємося до тих, хто в іншому разі становив би для нас небезпеку.

Деякі люди лише «принижувані» й «руйнівники» інших. Гадаю, майже кожен із нас когось принижує. Лише святий не зруйнував чийогось життя. На щастя, більшість наших знайомих, зникаючи з-перед очей, зазнають благословенного забуття. «Очі не бачать — серце не болить» — ось хартія людського виживання.

І збирач податків, і дантист — лише наочні образи прихованих жахів людського життя: вони нагадують, що ми мусимо платити за свої задоволення (навіть якщо ця ціна нищівна), що всі ресурси нам позичили тимчасово, а не подарували, що наші найнезамінніші дари гниють, ще тільки зростаючи. Навіть у найпрямішому сенсі — що змушує людину страждати більше за податок на прибуток чи зубний біль?

А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов..

Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.

Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній.

Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда.

Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.

Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля.

Коли пристрасне послання повертається непрочитаним, у найвіддаленіших куточках нашої уяви щось спустошується. Якби вона хоч десь прочитала його, цілий світ змінився б. А тепер вітер приніс мені назад мої слова, немов мертве листя.

...дозвольте дати вам хоча б пораду: страждайте чисто. Женіть геть каяття, женіть геть обрáзи й верескливі перекручування принизливих ревнощів. Зануртеся в бездоганний біль. Тоді, у кращому разі, ви знову знайдете радість іще чистішого кохання. А в гіршому — пізнаєте божественні таємниці. У кращому разі ви дістанете привілей забуття. У гіршому — привілей знання.