Рецепти олігархії
Сергій Лещенко – відомий український журналіст і політик, це його хліб – досліджувати практичні основи діяльності олігархічної системи в Україні. Він дійсно є висококласним спеціалістом у сфері політичної журналістики та політичної справи загалом. Його висновки часто ставали мені в нагоді в моїй студентській-політологічній діяльності.
З чого складається політична система Україна? Інститут Президента України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, судова система, місцеве самоврядування? Так, це є інституційні, формальні та невід'ємні елементи політичного устрою української держави. Однак саме олігархічна система є основою та кістяком для усіх цих інститутів. Олігархія є неформальною системою, невизнаною офіційно, а отже й не регулюється ніякими органами, законами чи правилами. Це є своя система, яка не має чітких кордонів, чітко встановлених правил, де ситуаційний підхід для політики вважається більш ефективним, аніж Конституція України.
Україна є державою, що складаються з кланів та патронажно-клієнтської системи суспільних відносин (у своїй більшості). Чи є такі системи в Європі? Звісно є. Італія пішла лише трохи вперед від нас, згадайте Берлусконі, це було лише кілька років тому. Янукович та його ореол політичної влади був лише одним із кланів, що прагнув до монополізації усього впливу в країні, за що отримав повстання від своїх колег олігархів, а згодом і простого народу, якого надурили з його красивим європейським майбутнім та зробили різкий поворот до братів-росіян. І тут зійшлись зірки для того, щоб Янукович сильно та гучно впав. Так і сталося. Причини? Негнучке реагування на динаміку суспільної думки, банальна неадекватність ухвалених законів і рішень, замкнутість внутрішнього оточення клану, яка часто не пропускала погані новини для свого керманича, висока внутрішньоолігархічна конкуренція, апріорна пасивність електорату Януковича, зовнішній вплив та тиск геополітичних гравців. І маємо, що маємо. Найсмішніше, що не корупція згубила цей клан, хоча після втечі її головних облич – це була тема номер один. Згубила жадібність та політична недалекоглядність, втрата відчуття реальності – страшніше за все на світі.
Однак ця книга саме про корупції та олігархів, для яких вона є основним механізмом у внутрішній діяльності та способом підтримки своєї могутності. Гроші не пахнуть, той хто був в політиці або з політикою працював це дуже добре знає. Це є не тільки українська специфіка, це є світова практика. Сильне громадянське суспільство, верховенство принципів чесної та відкритої публічної політики є правилом лише деякої кількості країн на європейському континенті та деяких державах Азії. Однак для України більш характерна дика форма політичної корупції, її хаотичність та неосяжність.
Не буває хороших або поганих політиків, бувають лише контрольовані та неконтрольовані. Також корупція є усюди, в будь-якій державній системі, це її схована та трохи секретна властивість. Однак більш актуальним є питання про ступінь покарання за корупцію та її розмах у державній системі. Тут Україна, як не крути, але є аутсайдером. Межигірський синдром притаманний майже кожному, відкритим є лише питання чи є умова для розвитку Межигірської хвороби. Ця книга саме про це. З реальним фактажем, перевіреною статисткою та гарними картинками. Все для любого читача.
1 понравилось
