В неділю рано зілля копала... Повість. Оповідання

Три долі - не новий сюжет для української літератури. Власне, Марко Вовчок уже в 1860 році написала однойменну психологічну повість. Проте Ольга Юліанівна створює твір абсолютно нового спрямування. В цьому фрагменті (так авторка визначає жанр твору) вона розробляє питання фемінізму емансипації.
Три жінки, які живуть разом, як задумувала О. Кобилянська, символізують єдність трьох мистецтв: слова, музики та малярства.
Ганнуся (прототип - Августа Кохановська, подруга Ольги Кобилянської) - молода художниця, Артистка, що вважає себе улюбленицею долі. Примхлива, часто груба до своїх товаришок, ця самовпевнена дівчина вважає, що одруження та виконання жіночої роботи, материнство - то свідомий вибір, який можна зробити лиш тоді, коли це сприяє ще "щиріше віддаватися штуці".
Софія (прототип - Софія Окуневська-Морачевська, подруга Ольги Кобилянської, перший доктор медицини в колишній Австро-Угорщині) - музикантка, що має непросту долю (наречений утік, батько помер, мати хвора, в інвалідному кріслі). Цей образ найбільш любовно виписаний (літературознавці вважають, що саме таким і є вибір авторки).
Оповідь ведеться від імені Марти - простої дівчини, що мріє стати вчителькою і досягає цієї мети. Вона реалізує себе і в жіночому плані (традиційному, якому так протистоїть Ганнуся). Її щастя заслужене й тривке, бо вона сама - його коваль і берегиня.
Неоромантичний твір "Valse melanclolique" став маніфестом українського модернізму, у ньому по-новому, гостро постає проблема відповідальності митця за власний талант.

Історія нещасного кохання легендарної української співачки, поетеси Марусі Чурай вже понад 4 століття не залишає байдужими вітчизняних митців. Згадаймо хоча б роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Свою інтерпретацію любовного сюжету представляє Ольга Кобилянська у повісті "У неділю рано зілля копала". Імена реальних постатей тут змінено, дія теж відбувається не в Полтаві. Основну увагу письменниця звертає на мотив зради. Цікаво, що Кобилянська більше крокує не за реальними фактами, а за народною піснею "Ой не ходи, Грицю...". Достойна читання, версія історії Марусі Чурай не залишить вас байдужими.

Написано філігранно, тонко передаючи усі відтінки примхливої жіночої натури. Звичайно, у ХХІ столітті феміністичними ідеями нікого не здивуєш, та якщо уявити навіть зараз вповні, як компрометувала себе авторка, можна зрозуміти рівень її сміливості. Не фанат такої прози, ба більше - раджу читати її дуже обережно, без фанатизму. Звісно, сучасна жінка має бути самостійною, але не настільки, щоб чоловікові не залишилося біля неї місця. У цьому головна проблема усіх феміністок: вони самі не знають, за що борються. Як кажуть, за що боролись, на те і напоролись. Маючи свободу вибору, чи стала жінка щасливішою. Героїні твору точно ні. Тому звучить меланхолійний вальс, а не гармонійний.

Эта история так званная автобиография о детстве писательницы. Нам рассказывают в маленьком отрывке о том, как она была в единении с природой и как сильно любила фортепьяно, особенно одну мелодию, что так никогда и не сыграла.

Не скажу, что это легкая и милая история. Она теплая и душевная, но и очень печальная. Мы не парим, но и не тонем в тексте, а спокойно, и слегка устав, идем сквозь него. Герои почти сразу забываются, да и история тоже, но во время чтения тебе в принципе нравится за ними наблюдать, но никаких бурных эмоций это не вызывает. Какой бы теплой и мелодичной не была история, а в ней много звуков, но всё же она стала той самой серой, не запоминающейся книгой, что очень печально. Несмотря на это персонажи в истории быстро развиваются и динамика на максимуме, ведь взяли большой промежуток времени на очень малое количество объема текста. Не могу сказать, что это очень оригинальная история, но на то время, в котором она создана, очень даже необычная, если учитывать ещё и много звуков в тексте. Если переписать историю в целый роман и на современный лад, то это произведение с большой вероятностью станет популярным.

Книге я поставила 3/5. Не впечатлила и оставила совсем равнодушной. Я конечно могу советовать вам эту книгу, но не могу обещать что она станет чем-то запоминающимся и особенным в вашем прочитанном.

Удачного чтения!

Ото нема чого морочити двом дівчатам голову, бо може така інтрижка закінчитися дуже печально!
Насправді навдивовижу цікава історія. Я не можу пригадати, чи є цей твір в шкільній програмі, якщо і є,то чомусь він не відклався в моїй пам*яті. Але історія справді варта уваги. Мальовничі краєвиди українського пограниччя, два села, одна історія. Тут гармонійно переплітаються кілька доль, сплітаючись в барвистий вінок життя, де є і сумні, і радісні квіти. Біля українського села оселяється циганський табір, в якому стається жахлива подія: молода заміжня циганка народила білу дитину, зрадила свій рід і свого чоловіку. Тяжко карається зрада в циганських звичаях, часом навіть смертю, але дівчину напоюють трунком та без свідомості вивозять в поле. А дитина зникає без вісти. В той час в сусідньому селі в бездітній заможній родині зростає білий красивий хлопчик, котрому судилося розбити не одне серце.
Історія про перипетії долі, про вибір та кохання, що розгортається в красивих гірських пейзажах, захоплює та чарує. Ольга Кобилянська - майстриня слова, вміє намалювати картину історії так, щоб неможливо відірватися від читання ні на мить.

В її творчості ще в далеко більшій мірі, як у Лепкого, одкривається нам нова, ідеальна сфера, вигляд на нову країну, де дух людський очищується з пороху землі та знаходить собі захист перед бурхливими хвилями життя. Тут зреклися ми всяких надій, всяких поривів, і тільки будиться в нас одна пристрасть: підноситься на вищий щабель досконалості, різьбити свою душу, щоб засіяла красою та запалала гарною любовью. Відвертаємося від всього буденного, що нам не раз втілить душу, а починаємо прислухатися більш до свого внутрішнього голосу, в якому пробивається пульс вічності. В жертву ванні самих себе не бачимо ніякого пониження, навпаки - щастя, бо в покорі перед ідеалами краси і любові вбачаємо початок нового царства, коли для одиниці почнеться нове життя разом з можливістю на гармонійний розвиток всіх сил душі.
Кобилянська - це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище, - скажу за Хоткевичем.
І ця перевага артистичного замислу, це перебування у вищих сферах, ця високо настроєні струна її творчості, - це не додаток, не приправа до тих образів дійсності, які малює авторка, це не патетична фразеологія сучасних письменників - це конечна потреба душі, яка сумує і гине,коли попаде в інше повітря. Коли авторка тільки торкнеться землі - почується сумна нота.
Скільки разів зійдемо з тої висоти в круг життєвих інтересів, стаємо - що так скажу -сліпими: якийсь чудний вир життя бере нас у свій круговорот, перестаємо бути самими собою, тратимо певність себе; відкривається перед нами прірва, бачимо страхіття в душах людських, ведених якимсь фатумом. Тому жити у Кобилянської - значить, мати свої внутрішні події, стежити, пильнувати за внутрішнім своїм розвоєм, мати очі, все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дуже мало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тим більше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більше тонкого оброблення, більше докладності та глибини. Повісті Кобилянської - це дійсні психологічні трактати.
Поза ідеалізуванням життя реального, поза тим, що штука дає змогу дивитися на життя з точки вічності і розуміти його внутрішні, тайні мотори, - вона не має іншого значення. На хвилину тільки прояснюється нам ум великою ідеєю,а відтак ми знову бачимо те саме життя грубе, звичайне. І в одному місці каже Кобилянська: "Штука - то великий чоловік, але, я сказав би, що любов - більша". Розуміє творчість правдиву дуже мало людей; любов в серці може носити кожний. Штука для вибраних може служити - любов всім служить. І сила її велика. У "Valse melancholique" говорить Марті Зоні: "Ти - тип тисячу звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди і родяться на те, щоб любовью своєю удержувати лад на світі". Любов дає витривалість у зношенні незгодин життєвих, дає життю сонячний вигляд, дає силу та радість, сю тиху, світляну радість, яку відчувають всі "поранкові душі".

Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дуже важний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тій творчості тих глибокорозкладових рис, які у мистецтві приводять до хворобливої туги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті супроводжують повну нездібність відчувати удари людського серця, холод душі. Правда, нові часи вибили на ній пляму якоїсь блідості, в отяжілій повазі стилю та інтелегенції письменниці чується атмосфера змучення, однак немає тут ніде упадку з назначеної раз висоти, є певного роду завзятістю і витривалість у стремлінні до. Ох висоти та плекань ніжних почувань душі. Кобилянській найбільше з усіх наших письменників належить майбутнє. До неї з повним правом можна сказати словами Гамерлігнга: "Ходи сюди, святий посол, заспівай веселим голосом про наступаючу вранішню зорю, про наступаюче багатство (царство) краси"

Історія про життя трьох дівчат, кожна з них кинула виклик суспільству по-своєму.

У кожній з героїнь можно знайти відображення Ольги Кобилянської, але у Софіїї Дорошенко бачила себе сама письменниця ( Ольга Юліанівна сама про це казала).

Марта - дівчина, що вміє кохати та буде гарною жінкою-матір`ю. В ній втілено образ ідеальної жінки. Дещо слабкої, може коритися, здатна до самопожертви, але вона добра, чуйна та відверта. Вона вміє стримувати себе. Як казала Софія, що їй дещо не вистачає самовпевненності, але це лише прикращає її. Ганна називає її "жінкою". У творі можна простежити низку думок про її жіночність.

Ганна - обожнює мистецтво, артоську гру, дещо егоїстична, але вона заслуговує на своє щастя. В неї своя доля, своє майбутне, де вона майстерно поєднає мистецтво та родину. Вона постає сильнішою, ніж Марта.

Софія Дорошенко - героїня, яка була найближчою до автору. Історія нещасливого кохання Кобилянською відображена у долі нещасливого життя бідної Софії, яка була дуже гарною людиною. Вона нестримно продовжувала боротьбу проти суспільства, яке намагалося згубити її. Так робила вона до кінця своїх днів. Дівчина наповнена талантом, вона мала можливість стати відомою піаністкою.

"Меланхолічний вальс" приваблює простотою свого написання, мабуть, саме у цьому криється його самобутність.

Життя пливе, реалії перетікають і адаптуються, а проблеми лишаються ті ж. Особливо, коли справа стосується кохання. Кохання одного хлопця і двох дівчат.
⠀
Кобилянська, звернувшись до народної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", виплела з неї дивовижну й поетичну повість, яка буквально дихає колоритом угорського пограниччя. Два села і три долі, які сплітаються у клубок, котрому лише один кінець. Трагічний. І це все на тлі захопливих гірських пейзажів, бурхливої ріки, струнких смерек і червоних, наче кров, маків.
⠀
Повість ніколи не втратить актуальності, бо із покоління в покоління ми будемо наступати на одні ж ті граблі. Інколи навіть танцювати на них.
⠀
До речі, саме ця повість надихнула Марув на "Hellcat story" - чотири кліпи, в яких поступово розвивається вся історія фатального кохання. Подивіться перед прочитанням, прочитайте, а потім передивіться ще раз і здивуєтеся, скільки відсилок вплетено не тільки у відеоряд, а й сам текст пісень. Моє улюблене - "Why am I sad? Why am I so sad?".
⠀
ІМХО, це кристально чиста естетика, це мистецтво. Це те, як варто впливати етномотиви у сучасну музику.
⠀
І так, Кобилянська - це любов. Вона чудово пише, її мова ллється рікою і вражає глибиною.

Valse melancolique

Эта история является этакой автобиографией о трех известных женщинах украинской литературы. Их истории сплетаются и создаются в единую цепочку жизни, что несет как счастье так и разочарование, а мелодия, что любила играть на рояле одна из героинь, приводить в определенную гамму чувств и эмоций.

Я бы сказала, что для восприятия это книга тяжелая. Выбранная тема и проблематика слишком сильно грузят читателя, но при этом нет сильного желания отложить книгу, но понимаешь, что если всего-лишь на секунду отвлечься, то больше не захочешь вернуться. Воспоминания остаются не самые позитивные, а некоторые события, что случаются с героинями, иногда, даже вызывали отвращение и неприязнь. Как по мне, так развития персонажей я не вижу и они уж слишком однообразны. Идея совершенно не новая, по сравнению с временем создания, а актуальность на данный момент совершенно не имеет. Знаете, такая серая, осенняя и дождливая книга о жизни трех женщин.

Книге я поставила 3/5. Не впечатлило и можно сказать, что это книга на раз. Единственно, где вам пригодиться это произведение, так это на экзамене украинской литературы и только. Не советую читать для самого себя, но если хотите примерно понять, что это за автор, то можете начать с её новелл и других повестей, и возможно тогда вам понравится, и вы прочувствуете, это произведение.

Удачного чтения!

Перше що хочется сказати - повість написана у досить «не стандартному» стилі, з особливостями мовлення закарпатського регіону, і попервах читання буде даватись доволі складно, але ж часом око звикає, і ти в же «як риба у воді». «В неділю рано зілля копала...» сподобається любителям українського фолькльору, у книзі неймовірно мальовничо зображена природа, пори року, звичаї, обряди. Любовні відносини також показані дуже романтично, переживання героїв, розвиток їхнього кохання; чисте, щире кохання в самому справжньому його прояві. Особисто мені на останніх сторінках не вистачило розкриття характерів героїв, психологізму, в один момент книга почала піднімати градус напруження, відчувалась кульмінація, але кінцівка понизила цей градус. Не дивлячись на це, однозначно 5 із 5.