Memorias de una vaca

Спочатку я почала з небажанням і лише для того, щоб Зануда залишив мене у спокої; але одразу мені сподобалося писати і пригадувати, тож я присвятила цій справі тіло й душу. Вірила, що таким чином звільнюся від тягаря, і що, як плуг загортає землю, я наведу лад і оздоровлю свій внутрішній світ. Рядок за рядком, глава за главою я відповідатиму на питання, і відкриється сутність мого життя.
Проте, як більшість речей у цьому світі, моя початкова мета була ілюзією. Тому що, як би ти не намагався, перо не вміє видавати стільки, як плуг: воно вивільняє землю пам'яті не прямолінійно і з деталями, а хаотично й незграбно, залишаючи на глибині те, що треба сказати, і випускаючи на світло те, що треба було залишити в таємниці. Чи з'явиться у цих мемуарах матерія мого життя? Мені так не здається. Я не розповіла те, що мала намір розповісти, і є багато думок, які є чужими для мене. Приміром, щойно я почала, написала, що якби могла, повернулася б до Балансатеґі, і я не можу собі уявити більш неправдиве зізнання. Йти в Балансатеґі? Навіть не думаю про це. Значно краще живу в монастирі разом с Полін Бернардет.
Але найгірше, попри все, не те, що є багато неточностей і неправди, бо це, мабуть, є ознакою всіх мемуарів. Найгірше те, що пригадувати и переносити на папір згадане не приносить жодного полегшення. Замість того, щоб зменшуватися, питання примножуються, а туга стає глибшою. Якби ми, корови, були яблуками, ми б дозрівали на гілці до певної пори, і у цей прекрасний момент — відповівши собі на всі питання — падали б на землю. Але ми не яблука, ми ніколи не дозріваємо, ні доходимо до певної точки, а падаючи з гілки, ми розділяємо хвилювання тих, кто ще зелений.