Срда співає в сутінках, на Трійцю

Я, конечно, уже видел такое - у Боланьо в 2666: практически бессюжетный роман-мозаика, распадающийся на сотни рассказов, историй, анекдотов, образов, - чтобы тут же слиться в единый поток, где составные части не крепятся друг к другу, как детали конструктора, а накладываются, рифмуются, резонируют. Только сор, из которого растут, не ведая стыда, романы испано-мексиканского чилийца и хорватского боснийца, разный: четырехзначной томиной движут сны и видения, "Срдой" - прошлое и память.

Поток прошлого, да. И лучше не задумываться, насколько он глубок. И то, что в нем водится, тоже лучше бы не видеть, - но, как ни старайся, выбраться из него не выйдет, прошлое есть у всех, даже у куферашей, одной из которых сто лет тому могла бы стать Срда Капурова, загребская нищенка из ниоткуда, смерть которой объединяет всех героев книги и всех, кто стоит за ними, названных и неназванных.

В какой-то момент от этого потока личных историй, которые сливаются в одну большую Историю, голова начинает идти кругом: господи, откуда он знал? У нас, восточных европейцев, это ведь тоже случилось - свои четники и усташи, свои ударившиеся в православие сталинисты, свои беженцы и эмигранты (вот бы посчитать, сколько раз упоминается в тексте Франкфуртский аэропорт!), свои коммунисты, перековавшиеся в националистов, чтобы успеть в будущее. И своя умирающая страна, из-под которой медленно, но верно вырисовывались очертания тех, других стран, что она так и не смогла похоронить под собой, - тоже была. И груз прошлого, который ее убил, - тоже.

Ергович не был бы балканцем, если бы каждый кусочек этой мозаики не был бы ярким, даже слишком ярким, почти неправдоподобным - почти: пойди еще угонись в неправдоподобности за прошлым жителей Загреба, молчавший несколько десятилетий отец или мальчик, почти разгадавший принцип лотереи, легко вписываются в поток историй, рожденных обычными, в общем-то, вывертами балканской истории - подумаешь, дедушка-усташ и отец-партизан у сербского хорвата, подумаешь, дедушка-лучший друг королевы Марии у боснийского загребчанина с чешско-еврейскими корнями, подумаешь, всплывают в чужих жизнях легендарный форвард "Санкт-Паули" и хорватский мастер, клавший плитку у саудовского шейха в ванной, еще и не такое может всплыть - это же Загреб, в конце концов, прекрасное и немного пугающее место, которое знаешь после романа так, будто провел там лето в детстве.

Ергович не был бы балканцем, если бы почти все детали, которые читатель готов уже отбросить как ненужные, - ну зачем нам знать, сколько умирала мать Лазара Храниловича, сторожа морга, или боснийский одноклассник Светлана Андраши? зачем нам знать, в чем хоронили Франца Ваху? - на глазах не становились щемящими метафорами, без которых Загреб не был бы рассказан полностью. Сама Срда, неизвестная нищенка без прошлого, становится одной из таких метафор: 15 мая 2005 года, сумерки Троицы, Срда поет на перекрестке Вуковарского проспекта и проспекта Марина Држича; Загреб, частью которого она стала и в котором ей места нет, слушает. Через несколько часов ее найдут мертвой и начнется история, в которой город увидит сам себя.

P.S. Я не знаю, по какой причине один из лучших прозаиков Центральной Европы не переведен на русский (если не считать нескольких рассказов и отрывков в Иностранке). Роман с регионом у крупных издателей, похоже, закончился на Кундере с Павичем, после которых вкладываться в кого-то еще им, видимо, западло. Остается порадоваться за жителей Беларуси и Украины - у белорусов переведено две книги, обе критически важные ("Сараеўскае мальбара" и "Іншала, Мадона, іншала", которые, впрочем, уже черта с два найдешь, да и было бы кому искать), у украинцев - "Срда", "Рута Таннебаум" и "Історії про людей і тварин" - в последнюю входит и "Сараевское мальборо", сделавшее когда-то Ерговича знаменитым.

Міленка Єрговича я полюбила вже після першої перекладеної українською книжки - "Історії про людей і тварин". "Срда" - вже друга. До того ж, друга в чудовому перекладі Каті Калитко, через яку часом доводиться собі нагадувати, що це переклад, а не оригінал. Єргович, як і раніше, страшенно майстерний у плетенні інтриг людських доль: його розповіді такі заплутані й такі насичені (і психологічними деталями, й подіями, й відсиланнями до історій різного масштабу), що про кожного персонажа можна б написати окремий роман. Але цей роман - про вбиту за невідомих обставин Срду, дівчинку невизначеної національності (циганка, росіянка, молдаванка, українка?) й непевного віку (13? 15 років?), котра з"являється в житті кожного головного персонажа (і кожному з них присвячено окремий розділ роману), але ніде не затримується надовго. І ніде насправді й не є. Себто вона просто не існує ніде, крім спогадів. На ній тримається головна псевдодетективна інтрига ("хто вбив Срду Капурову?",), але ледь не від перших сторінок читач усвідомлює, що йтиметься насправді не про розслідування вбивства. І навіть не про саму Срду. А про всіх цих Ловрів, Лазарів, Том, Свєтланів і їхніх друзів-ворогів-родичів-сусідів разом узятих. Чи, як сказано десь в анотації на початку, про всіх тих, хто творить панораму життя сучасного Загреба. Тож ідеться про сучасність. Але, як і раніше, драматизм Єрговичевих історій так чи так відсилає до югославських воєн 1990-х. Або й раніших воєн у регіоні - Другої і навіть Першої світової. Це неймовірні долі, карколомні родинні історії, в яких переплелися сербська, хорватська, боснійська, єврейська, німецька, російська і безліч інших кровей. І де завжди було багато смерті, ненависті, страждань. Але так само багато любові, пригод і сподівань. Власне, це те, що особливо вабить у Єрговича: попри всі ці війни, невиліковні хвороби, наглі випадки і смерті, які випадають якщо не самим персонажам, то їхнім предкам (і це - не авторська вигадка, а констатація реальності тих країв, де ще неповні двадцять років тому в братовбивчих війнах гинули десятки тисяч людей, а ще більше втрачали домівки і надію на спокійне життя на багато-багато років наперед).. так-от, попри все це, Єргович не залюблений у страждання своїх героїв. Він відчуває і розуміє кожного з них. Навіть того, хто в очах суспільства є злочинцем, неробою чи просто ідіотом. Бо життя, таке тендітне й непередбачуване, дивним чином завжди в нього перемагає. Навіть важко пояснити, як саме. Але після Єрговича і справді щоразу виникає одне й те ж відчуття, що в словах врешті зводиться до однієї доволі банальної істини: життя варте того, щоб його прожити. І так, щоб за нього боротися. Не лише за своє, а взагалі за будь-чиє. Чому? Бо більшої цінності просто не існує. Якщо зовсім коротко і без спойлерів, то для мене Єргович - чи не головне читацьке відкриття року. п.с. до речі, Міленка Єрговича вже не один рік називають потенційним кандидатом на Нобелівську премію. звісно, всі ці міжнародні премії (особливо нобелівка) - це передусім політика, а не питання літературної якості. але чому б і ні? всі передумови для цього є.