«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила – все бездоганно, о львівська панно!»
Ця атмосферна книжка складала мені компанію протягом двох днів. Хоча вона невелика, але мені так не хотілося її закінчення. Смакувала.
Це історія - невеликий шматок із життя старенької львів’янки, Софії Петришин. Вона сама розповідає свою історію, густо приправляючи польськими словами свою розповідь. Зачинений у немічному, скаліченому старістю тілі дух не знаходить умиротворення у спокої останніх днів. Хоча осінь життя до неї вже давно прийшла, в душі у пані Софії панує весна. Якби не ті кляті хворі ноги, вона б спацерувала вузькими вуличками свого улюбленого Львова, як це було раніше; смакувала б каву в кав’ярні на розі вулиці разом з улюбленими смаколиками; спілкувалася б з гостями міста. Спілкування! Ось чого їй бракує. Тиша – сестра самотності. В вісімдесят років не втратити слуг і добрий зір і не мати нагоди цим скористатися. Годі шукати справедливості.
Закута хворобою в тяжкі кайданки пані Софія сидить в чотирьох стінах кам’яниці в самому серці Львова. Сидить, не маючи можливості вийти на вулицю вже 10 років. Парадокс - бути у Львові і одночасно не бути в ньому. Скалічене існування. Але пані Софія має таку жагу до життя, молодь нехай позаздрить.
Можливо у вас склалося враження, що книга така з себе мінорно-похмура? Ні, це не зовсім так. Це шквал спогадів, холодний душ правди і океан відвертості. Хто сказав, що така собі старенька пані (не можу назвати її бабцею) не може закохатися або не відчувати сексуального потягу до молодих чоловіків? Вона така молода в своїй старості! Нехай срібний іній вже покрив волосся білою павутиною, нехай зморшки на обличчі як у печеного яблука, нехай ноги налиті свинцем, але очі все ж виблискують росяною смородинкою. Погляд не старіє, як і її душа.
19 понравилось
