Слуга з Добромиля

Книги, по большому счёту — тщеславие, гордыня, ложь, притворство. Справедливо сказано: каковы люди, таковы их книги.

Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна в крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нещасливою долею.

Можливо, прощення - це і є правдива помста, бо найглибше потрясає душу.

Господь карає не за осквернення храмів, а за опаскудження власної душі.

Всё, что делается насилием и криком, приносит горькие плоды.

— Когда еретики — добрые, то они люди, а когда злые, ничем не лучше тех святош, которые за горами на кострах жгут живых людей. И книги жгут, такой большой труд. Но, думаю, и там, и тут не хватает милосердия и прощения.

Добре не має історії. Зло не має історії. Є лише історія Землі, на якій випадково оселилися люди.

Він може йти дорогою зла чи дорогою добра, але повинен знати, якою дорогою йде. Куди вона приведе - не так важливо.

Був би я незмірно радий, якби кожен лишався на місці, призначеному його станом. Се - найважніша річ, особливо, коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки.

І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід - дітей, онуків і правнуків.

Слуга з Добромиля не може всіх спасти. Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам.

А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.

Той, хто боїться любити, щоб не втратити, не є мудрим. Він ще гірший за того, хто хоче любити, але не може.

Впізнають не по обличчі, а по вчинках, як казав мені колись один добрий чоловік.

Життя не повинно бути цілковито безглуздим, принаймні, його кінець. Мабудь, для того люди вигадали Бога, щоб виправдати абсурдність власного існування. [...] Мабуть, Бога треба було вигадати ще й для того, щоб мати з ким говорити на самоті.

Молоді ведуть війну, наче дикі звірі, ховаючись по ярах, вмирають, віддаючи своє життя за безцінь. Натомість старі правлять тим часом світом без найменших докорів сумління.

Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест. Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова.