Вірші. 1980 - 2013

РОЗМОВА …І впіймані руки випручуєш з хрускотом: смерти  нема! і свободи — нема! а в любові — тіла і тіла…  — Послухай, скажи мені от що…  — Одверто?  — Одверто! —  І пальці вистукують дріб об поверхню стола…  — Ну добре, не хочеш — не треба!  — Чого ти, що сталось?  — Нічого не сталось, лиш тільки не стукай! Цей дріб  нестерпний! —  — Ох, вибач. А що, цигарок не зосталось? —  І пальці беруться кришити беззахисний хліб…  Мовчанка. О так! Впізнаю тебе, мить розставання  (всім тілом ураз осягнувши тяжіння земне)!  По спалених обширах мозку — немов по саванні  бізоном зацькованим — розпач наосліп жене!  Ці смажні вуста, потемнілі (лизнув) на цинамон  (судомний ковток), — все на відстань руки! але це  не ґрунт під ногами — це час розколовся між нами,  і в тріщину ринули води, розмивши лице.  О, як нас розводить!  — Так що ти хотіла почути?  — Дарма, вже не хочу.  — А я здогадався.  — Невже?  (Перебрязк іронії, схоже, навзаєм очутив  обох — наче в рані кістки зачепило ножем).  Це тягнуться жили — так тоскно, так щемно, так скімно,  з безодень душі витягаючи цебра — пусті…  Це ми розминулись в тісній напівтемній яскині —  кімнатці, рознятій на різні часові пласти.  І ти, котрий більше-ніж-рівня-мені, — не розрадця,  ти й сам зараз міг би промовити вголос: “Затям,  за наше, од люду й од Господа прокляте братство,  родацтво, відьмацтво — належить платити життям,  належить платити — на лнта, а може, й до скону  позбувшись себе, заоравши всі власні шляхи”, —  і вставши, мене поцілуєш в чоло, як ікону, —  і смажні вуста, як облатка, здадуться сухі…  А втім — мовчимо. Тишина прибуває, як води,  і руки лежать на столі — мов значать поміж нами межу…  І раптом:  — Так що? Ти, здається, хотіла свободи?..  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  — Я чаю хотіла. А чай уже вистиг, — кажу.