Блакитна троянда

Леся Українка

Перший драматичний твір Лесі Українки, перша психологічна драма в українській драматургії.

Рейтинг LiveLib

4,1

16 оценок

5
38%
4
44%
3
6%
2
13%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 19Хотят прочитать 12

Рецензии

Aidoru
19 апреля 2017
Ех, ми, інваліди цивілізації!
Насправді особисто для мене написання цієї рецензії, коли я відкрив текстовий редактор, здалося неможливим. У голові опинився цілий рій усяких різних, можливо, навіть дивних думок, у голові пісні… Але треба хоч спробувати, як героям цієї прекрасної драми.
Кажуть, що даний твір у загальних рисах описав особисту трагедії письменниці – її кохання до Сергія Мержинського, який, на жаль, також трагічно загинув (хоча це відбулося через декілька років після публікації «Блакитної троянди», тому ця гіпотеза не витримує критик). Саме тому кожному читачеві без довгих роздумів стає зрозуміло, чому так яскраво, так живо і по-справжньому описана ця трагедія і цей біль, якщо, звісно, не звертати уваги на геніальність її автора.
Що ж можна сказати? Чому саме цей твір такий виразний, такий в дійсності незвичний для української літератури? Ви скажете: новаторство! А я скажу, що так, ви праві, але не повністю. Тут описане не звичайне життя українського селянина, таке звичне для читача української літератури, а трохи інша тема – тема дворянства, українського за своєю природою з його недоліками та перевагами, утім саме ця драма прекрасно знайомить із норовом тодішнього українського вищого суспільства.

Любов. (Куди-ж мені інших виховувати, коли я сама не вихована. Мене-ж балували, а не виховували. Як вам здається, хто з нас кого виховав, чи тіточка мене, чи я її?
Саня. Ну а твій татко. Любо, здається був такий чоловік…
Любов. Він не виховував мене, він просто любив мене. (…)
Але ж не з точки зору історичної чи соціальної цей твір стане цікавим для кожної людини. Звісно ні. Ті, хто кохав, зрозуміють Лесину мову. Тут можна і помітити ту надзвичайну різницю між "Лісовою піснею" та «Блакитною трояндою». Тут помічаються нотки занепаду і болі людини, яка утратила усе, в тому числі, можливо, і своє щастя, яке втекло крізь пальці.

Шлюб – це кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів!
У цих словах чітко, як у «Лісовій пісні», простежується відношення поетеси до любові. Вона йде проти вітру – суспільства. Вона не хоче вписувати свою любов у загальноприйняті рамки, бо не хоче «кайданів»! Л. Українка робить свою героїню сильною особистістю, але все ж слабкою закоханою…

Дівчина в 25 літ найнебезпечніше створіння в світі (…)
Письменниця із особливим хистом описує це кохання рівної з рівним, тобто йде від загальноприйнятого підкорення жінок чоловікам, йде проти суспільної моралі. Її сила якраз в тому, що з тими контрастами перед нами предстала Любов, дійсно вільна, а з іншого -- усі ті ниці, низькі люди, які звикли бути «як усі».

Єсть-же інша любов, ніж та, що веде вінця, я от що думаю.
І все ж воно є! Так кохання – це життєствердна сила, яка у своїх крайніх формах веде до піку насолоди, а потім і до божевілля. Любов (а недаремно обране ім’я!) не може без любові і віддатись їй повністю не може. Автор пропагує саме ту повну відданість своєму коханню, без «але» і без острахів. Так, від нього божеволіють і вмирають. Але ж і отримують найвищу насолоду… То що краще: жити нещасливо, але довго; чи житии щасливо, але мало?
Якщо "Тіні забутих предків" описують історію «українських Ромео і Джульєтти», то «Блакитна троянда» описує історію поета до його ідеала, історію Данте до Беатріче. Ту прекрасну історію, яка дає сили жити і вірити, але й… плакати. А дійсно ж… Драма може розчулити і камінь, і серце крем’яне.

Хто не бував молодим? Молодість без драматургії не може!
І саме так життєствердно (не кидайтесь одразу каміння) закінчується драма. Болячопекуче, але правдиво і чесно, вірно і реально. Дійсне кохання, у чому переконала Леся Українка мене, це те кохання, яке змушує не боятись смерті і «серед лиха співати пісні». Таке-то кохання й переживає кістляві обійми старої смерті, воно переживає суспільство і усякі наукові теорії. Воно вище за життя і навіть за Господа-Бога. Що вже казати й про беззахисну людину?..
Читать далее
9 понравилось
452
nimfobelka
5 апреля 2014
дуже щось нагадує з зарубіжної літератури, не можу зрозуміти, що саме: чи то новели Меріме, чи ні... Ну, там про кохання. Божевільне кохання у щонайпрямішому значеннї цього слова. І драматизму Леся Українка в кінці наклала щедрою рукою, ох. Я не люблю таке читати, тому що настає момент, коли хочеться крикнути якомусь персонажеві: дурепа, ну от що ти робиш? У тебе ж є рот, є язик, ти умієш розмовляти - розмовляй! А не фігню всяку роби. Але цікаво загалом
3 понравилось
224
yusjanja
8 июня 2018
Драматичний твір Лесі Українки виявився для мене несподіванкою (хоча й експертом з її творчості ніколи не була). В думках при прочитанні зринала трагедія Шекспіра, але драма нашої українки зовсім інша.
⠀
Історія взаємного кохання, яке не мало перешкод, та через надуманий страх спадкової хвороби знищило двох молодих людей.
⠀
Блакитна троянда... Це особлива квітка, символ рицарського кохання. Так трактував своє розуміння високого почуття головний герой, Орест, романтична натура. На противагу йому, як і в тлумаченні "кохання" - Мілевський, прагматик: "Шлюб - це кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах і то не завжди... Любов - це балеріна; одягніть її в візитову призвоїтову сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить свої чари!"
⠀
Проте з такими прозаїчними поглядами, Мілевському щастить в коханні. Як дві інтерпретації поняття "кохання", так і дві любовні лінії у драмі - відносини звичайного приземленого подружжя й кохання-примара між психологічно нестабільною парою.
Нижче лист, в якому наша видатна поетеса згадує про цю драму.
До Л. М. Драгоманової-Шишманової (20 вересня (2 жовтня) 1896 р. Колодяжне)
"...Мій докторальний тон нехай тебе не дивує, з тих пор, як я скінчила свою драму, я виросла якраз на два цалі вгору (cela ce comprend!) і дивлюсь на всіх згори вниз. От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. Перечитувала я вчора в сотий раз свою драму і медитувала над нею до пізньої-препізньої ночі, врешті, настав час, коли і поетові і музі захотілося спать, і ми розійшлись: одна – на Парнас, а друга – на своє ліжко.
⠀
Ну… сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m’en preserve!), іде акт, іде антракт – 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, – в публіці нічого не чуть, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті – хоч се мені по ролі не полагається – питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – «аравійська пустиня», порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, все царство за свисток!» Розумієш – уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого «Фієско» противним швабським акцентом, – промінь надії блиснув – і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.."
Читать далее
244