Цитаты из книги Спати з жінками

Але, як правильно казала моя колишня: мало знати, де хочеш жити, треба ще й знати, ким там хочеш бути.

Так просто цікавіше жити: коли зранку ще не знаєш, де опинишся ввечері.

Помиляється той, хто вважає, буцім блокноти вигадали для запису важливих справ, аби нічого не забути, все виконати, все встигнути. Принаймні у мене це навпаки. Припускаю, що блокнот насправді – це відкрита болюча рана, яка нагадує тобі про те, чого ти так і не зробив. Хоча з року в рік плануєш.

І муляє тільки одне незручне питання, яке поставив Нікола. Мовляв, ще можна зрозуміти скрутне становище малесенької бідної країни, в якій живе півтора мільйона македонців, але чому у вас, в безкінечній сорокап’ятимільйонній Україні такі ж проблеми? Та й справді: чому?

Коротше кажучи, середина весни, початок депресії.

Бо часом буває так, що серце б’ється, ніби грає джаз.

Цвинтар збиває пафос, збиває суєту буденності. Тут розумієш, що насправді нічого важливого не відбувається, а твої проблеми – смішні й абсурдні.

Кожна наша перебудова – на гірше, переважна більшість так званих вдосконалень – абсурдні. Ми живемо в містах, які не те, що не любимо, а навіть користуватися якими як слід не вміємо. Там, де мав бути сад і вигляд на Дніпро – виріс будинок, там, де мала бути церква – стоїть торговий центр, на місці цвинтаря – телестудія. Звідси й наслідок: там, де мали бути ми – там інші, там, де мала бути Україна – її взагалі нема.

Наші слабкості й творять нас, ніщо так не характеризує тебе, як твої мінуси і розпачливі спроби їх перебороти.

«Більше ніколи не буде такого літа, бо більше нас не існує».

Залежність не можна подолати, з нею треба змиритися.

Водночас сумне: що робити з номерами знайомих і друзів, яких вже немає серед нас? Видалити номер, видалити контакт з ім’ям і прізвищем – якось рука не піднімається. Бо це ніби видалити когось зі свого життя, з карти спогадів. Стерти губкою з дошки дружби одну важливу постать, ім’я якої було акуратно виведене крейдою. Змахнув рукою – і людини нема. Тож несила вчинити таку зраду, але й подзвонити – навіть заради цікавості - теж сміливості немає.

Але найголовніше – зустрічатися, про щось перемовлятися з сусідами-пасажирами, а потім прощатися і втомлено, ніби після кількох годин дороги, повертатися додому. Бо немає нічого кращого, ніж повертатися додому.

А було так: кімната п’ять на вісім метрів, у ній чотири ліжка, стіл, дві шафи. Люстри нема, запорошена лампочка просто звисає зі стелі на дроті. На столі й підвіконні – книжки, тарілки й газета, під ліжками – недопалки книжки, конспекти, шкарпетки (соромно, соромно!), на ліжках – ми, студенти філологічного факультету Ужгородського національного університету.

Кінець-кінцем, наше життя насправді не складається з вісімдесяти чи ста – кому як відміряно – років. Це печально, але саме так: спробуйте-но згадати минулий рік, котрий щойно закінчився. Ну от, і я про це ж: пам’ятаємо ми всього з десяток днів, кілька яскравих моментів, наш жорсткий диск фіксує зовсім небагато хороших і сумних спогадів, які в сумі і є нашим життям. Саме любов може зробити будь-який день таким, що запам’ятається назавжди. Саме вона здатна додати теплих барв до зимового пейзажу.

Так і з любов’ю: вона до тебе приходить, навалюється на твою голову, і ти починаєш вірити. Бо інакше – ніяк, гаплик, капець.

Як і будь-що, зрозуміле саме по собі, Незалежність по-справжньому можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вона зникає чи її у тебе відбирають.

Незалежність складається з нас, із наших життів, наших днів.

Хто з нас вимірює дощ як «енну кількість міліметрів опадів»? Ніхто, бо для кожного з нас дощ є чимось конкретним: під тим я змок, а під час іншого я сидів біля вікна й дивився на вулицю.