Тінь сови

То тільки здається кожному, що його чекає попереду багато-багатодив, незвіданих радостей та втіх, і ось, самі себе ошукуючи, готуючись до якихось сподіваних і несподіваних благ, до ілюзійних жар-птиць і казкових щедрот, ми часто виявляємося неготовими до сприйняття звичайних земних радощів, і вони проходять повз нас, глухих і сліпих, проходять непоміченими, зневаженими і непотрібними. Так і йдемо з цього світу, не натішившись уволю прохолодою дерева в спеку, не пам'ятаючи, коли востаннє бачив повен місяць на небі, не знаючи, скільки карих зерняток у яблуці, не встигнувши зрадіти навіть тому, що ти з'явився на світ...

Ти, синку, ще багато поживеш на світі й побачиш, що людина легко зізнається у своїх гріхах: зізнається, що вона любить золото, гроші, багатство, що вона бреше, не проти поледачкувати, втекти від роботи, - в усьому зізнається, кається чи не кається, але зізнається підла душа; вбивця і той не витримує, приходить тоді, коли його сліду ще не знайшли, і каже: в'яжіть мене, це я убив. Було і таке бува, синку. Але ніколи не було такого, щоб хтось став перед людьми і сказав: судіть мене, я - заздрісник. Бо вони, ці заздрісники, знають, що це найбільше зло, якого немає навіть серед звірів, найстрашніша вада, не гідна жодного живого створіння.

Він давно помітив, що є такі люди, і їх немало, котрі ніби живуть чесно, по правді, не чинять ніякого зла, але й симпатії викликають на ніготь, бо правда і чесність теж бувають егоїстичними, не позірними і не вдаваними, а саме егоїстичними, коли людина робить добро задля когось і водночас задля себе самої, зробить його і милується, тішиться: ось який я хороший, не те що інші. А він же, цей поклик робити добро, мусить бути не обумовлений, не підказаний, він мусить бути в самій природі людини, щоб, творячи добро, вона й не помічала цього, не зіставляла його ні з чим, не мислила нічого іншого, бо іншого ж і бути не може.