Тіні забутих предків

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

В гурті і беззубий собака лютує.

Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилася крізь сині очі, - моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне

Одиноке, самотнє, занедбане всіма серце сходило кров'ю.

Вот взрастила дитя, берегла, заботилась о нем, рада была для него небо наклонить и звездами укрыть,а теперь отдай людям на поруганье.

Пришло несчастье к несчастью, а из них выросла беда.

Як дитина для мами — та кою була для нього худібка.

З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі.

Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї.

"Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами".

...а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іваново серце…

Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!..

Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне

Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі м'які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка