Моє перше знайомство з творчістю Анатолія Дністрового сталося у рамках антології 10 українських прозаїків останніх десяти років десь у 2010-у році. Тоді містика і алегорії знайшли відгук у моєму читацькому серці. Минула декада і у моїх руках опинилася драматична історія кохання «Сніданок на снігу» (під палітуркою ховається ще і добірка майстерних оповідань).
Герої «Сніданку на снігу» Богдан та Людмила і історія їх спілкування і взаємного захоплення чомусь нагадала мені фільм «Ілюзіоніст», герой якого показує неперевершене шоу і тікає туди, де на нього чекає кохана у їх маленькому будиночку далеко від міста. Наші ж герої знайомляться на професійному підґрунті, адже цікавляться медициною. Проте перехід від професійної цікавості до щирого захоплення відбудеться тоді, коли снігом замете селище у горах, в якому вони опиняться посеред зими.
І сніданки на снігу є своєрідною метафорою наших пошуків людини, з якою можна все життя провести, ні про що лихе не думаючи (утопічно, але усе одно прекрасно). Водночас це не казкова історія і реальність часом звужується до якогось темного холодного нескінченного снігопаду, коли виходити нікуди не хочеться і навіть просто лежати без діла складно. Можливо, тому цю історію після прочитання хочеться не зітерти з пам’яті, а зберегти як відправну точку.
8 понравилось
