Природний роман та інші історії

Первое впечатление от книги — необычное построение, фрагментарная конструкция сюжета. В одной из глав романа автор обращает внимание на орган зрения мухи. "Глаз мухи — это настоящее откровение" — пишет он, а дальше подробно рассказывает о тысяче мельчайших шестиугольных глазок, чуть выпуклых фасеток, каждая из которых воспринимает ограниченный участок окружения, а все кусочки вместе складываются в полную картинку. Почему бы не позаимствовать у мухи фрагментарность видения мира и не создать фасеточный роман? Согласно выбранной структуре, основные главы повествования прерываются многочисленными посторонними картинками и размышлениями на самые разные темы: о туалетах и туалетном творчестве, о мухах и пчёлах, о Карле Линнее и его страсти к классификациям, о сновидениях и совпадениях... Результат от чтения получился двояким. Первое впечатление со знаком "плюс". Его можно назвать отсроченной болью. Герой-рассказчик повествует о драме семейной жизни. Развод оказался настолько болезненной темой, что ему каждый раз хочется сменить её на нейтральную. Вот и чередуются собственные жизненные воспоминания с чужими подслушанными разговорами (герой словно бы убеждает себя, что не одному ему плохо) или рассуждениями о сотворении мира с натуралистическими картинами и даже Библией для мух... Второе предположение носит знак "минус", оно пришло в голову, когда стали появляться главы со странным текстом: "Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Ніщо. Лишається кілька аркушів, які я можу заповнити в такий спосіб. Що стоїть за цими чотирма літерами? Ніщо. Ціла ніщота життя". Подумалось, что автор пытается придать произведению дополнительный объём, заполнить словами ещё несколько страниц, ведь книга заявлена как "роман"... Но у меня есть и другая версия повторяющегося текста. "Ничто" и ничтожность нашей жизни — трагедия, на которую Георгий Господинов пытается обратить внимание. У каждого читателя сложится своё видение романа и авторской задачи, но, уверена, что все из прочитавших обнаружат тот фрагмент, который откликнется в сердце. А кому-то посчастливится увидеть картину цельной и завершённой.

Книга унікальна, а в болгарському літературному середовищі (я впевнена) – ще й у великій мірі визначальна. Не дарма ж автора вважають найяскравішим представником пост-модернізму в Болгарії. Написав Ґеорґі Ґосподинов направду чудовий роман-мозаїку. Настільки органічний і життєвий, що по праву назвав його «Природним». Книга складається з фрагментів, з самих лише початків, з окремих моментів, спогадів, думок. От наприклад, чи замислювались ви над тим, як бачить цей світ муха? Або над тим, що написання тестів можна було б вважати якоюсь формою вампіризму?, – адже навіть після смерті ми спочиваємо у кожному своєму написаному слові. А також, що клозети насправді можуть бути набагато важливішою частиною нашого життя, ніж ми собі вважаємо? Це далеко не всі теми для роздумів, які, погладжуючи кішок, перебирає у своїй голові письменник-безхатько. З дружиною він розлучився, і тепер центром його життя можна вважати хіба що крісло-гойдалку. Спогади не покидають його ні на мить, але разом з тим він цілими днями не спроможний написати нічого, окрім якогось одного слова, що повторюється десятки разів. Варто віддати належне й перекладачу Остапу Сливинському – за те, що книга читається буквально на одному подиху і залишає враження якоїсь рідної, своєї.