Неопалимий пуп землі
Я в захваті від цієї книги - тож звісно наполегливо раджу! Роман-літопис з дюжини новел про таке собі українське місто Яропіль, що розкинулося на берегах річки Богунки, що хоч і місто, і річка вигадані, але ажніяк не нереальні. Це мікрокосм, що єднає в собі не лише українські історію й культуру, а й має відношення до світових, загальнолюдських, бо повсякчас впливає на них. В житті його колоритних, типових і в одночас непересічних, мешканців трагедія й лірика поєднуються з легендою й притчею - тому так багато фантастики, що сприймається цілком природнім явищем. Цікаво, що творилась "Хроніка" саме тоді, коли й "Сто років самотності", але не під їхнім впливом. Щербак стверджує, що гадки не мав на той час про Маркеса, а надихався скоріш творчістю Гоголя й Булгакова, великою мірою Юрія Яновського і, звичайно реальною історією, що сама по собі є справжнім дивом. Тож вважати Яропіль українським Макондо було б тим самим, аби вважати Макондо колумбійським Ярополем. Часопис "Вітчизна" в 1968 році (цей рік особливо близький мені, бо в ньову з'явився й я сам) надрукував шість, тобто половину зі "сказань" (а саме так називає розділи роману автор), що спричинило вибуховий ефект в так званій "Білій Хаті", як і надруковані у тому таки році й утому таки часописі гончаровський "Собор", іваничуковькі "Мальви", дроздовська "Катастрофа" чи бажановська "Дебора". І автора на довгі годи було виключено з літературного процесу. Лише в 1983-му роман було видано окремим виданням (воно, до речі, чудово озвучене В'ячеславом Глущенко - високо профессійно й з душею!). У цьому виданні, 2008 року, є ще два розділи (сам автор каже, що їх начебто 14), плюс дуже цікава післямова у вигляді сучасного інтервью з Юрієм Щербаком Володимира Панченка.
У першій же новелі, дія якої відбувається в перший же повоєнний рік, заїжджий цирк збирає на виставу майже всіх тих яропільчан, з кожним з яких ми ще зустрінемось надалі (з деякими навіть дуже тісно). Це щось на кшталт того, як п'єсі передує реєстр дійових осіб та виконавців. Тут тобі двійчастий Микитась і звитяжний Кіндрат Смола, менторськи налаштований письменник Набатов і дивовижний художник-реалист Смаглій, невмирущий зрадник Лаврін Червінка й пронісший крізь справжнє пекло чарівну ідею професор Холодний, юний ще тоді майбутній цілитель Ярослав Гамалія та й сам оповідач, якому нібито Ярослав доводиться небожем. А ще, наче камертон настроює ця новела лад подальшої оповідки - і таки одразу чарує соковитою мовою й цікавими образами. Так барабанщик через мороз мусить грати "в теплих хутряних рукавичках, від чого ритм галопу був зігрітий внутрішнім вогнем суперечності міх змістом виконавця та його формою". І читач радо пристає на цей галоп по європах у минуле й навіть майбутнє, що більше підлягає передбаченню, ніж навіть минуле - з'ясуванню. Зустрінемося ми тут не лише з відвідувачами вистави, а з легендарними героями - справжніми й вигаданими, що постають такими ж реальними. Дівка-бранка Дануся, козак-велетень і одноособний січовик Опанас Годня, сотник Григір Гамалія. Є в Ярополі й свій Сент-Екзюпері - Іван Смола, й свої Ромео і Джульєта - кінооператор (місцевий) Валерій Орлик і журналістка (французька) Івонна. А яка чудова новела присвячена народній мисткині Марії Поліщук, в образі якої одразу вгадується Марія Примаченко. Звичайно, картинам романної художниці притаманна своя дивотворча властивість. До того ж вони незнищенні, хоч і горять на відміну від горезвісних рукописів (доведено С. О. Набатовим). Проте сучасні рашистські виродки, що спалили музей іншої Марії, справжньої, переконалися, що таки не горять, бо є кому в нас і рятувати народне надбання, й кому змусити палати отих таки виродків!
Роботи Марії Примаченко "Лев зламав дуба" (1963 р.) та "Атомна війна, будь проклята вона!" (1978 р.)
Неопалимий пуп земли
Я в восторге от этой книги - и, конечно, настоятельно советую! Роман-летопись из дюжины новелл об украинском городе Ярополе, который раскинулся на берегах реки Богунки, которые (и город, и река) хоть и придуманы, но никак не нереальны. Это микрокосм, который объединяет не только украинскую историю и культуру, но и имеет отношение к мировым, общечеловеческим, потому что постоянно влияет на них. В жизни его колоритных, типичных и одновременно незаурядных жителей трагедия и лирика сочетаются с легендой и притчей - поэтому так много фантастики, что воспринимается вполне естественным явлением. Интересно, что творилась "Хроника" именно тогда, когда и "Сто лет одиночества", но не под их влиянием. Щербак утверждает, что в то время не думал о Маркесе, а вдохновлялся скорее творчеством Гоголя и Булгакова, во многом Юрия Яновского и, конечно, реальной историей, которая сама по себе является настоящим чудом. Поэтому считать Ярополь украинским Макондо было бы тем же, что и считать Макондо колумбийским Ярополем. Журнал "Вітчизна" в 1968 году (этот год особенно близок мне, потому что в нем появился и я сам) напечатал шесть, то есть половину из "сказаний" (а именно так называет главы романа автор), что повлекло за собой взрывной эффект в так называемой "Белой Хате", как и напечатанные в том же году и в том же журнале гончаровский "Собор", иванчуковские "Мальвы", дроздовская "Катастрофа" или бажановская "Дебора". И автор на долгие годы был исключен из литературного процесса. Лишь в 1983-м роман был издан отдельным изданием (оно, кстати, прекрасно озвучено Вячеславом Глущенко – высоко профессионально и с душой!). В этом издании, в 2008 году, есть еще две главы (сам автор говорит, что их вроде бы 14), плюс очень интересное послесловие в виде современного интервью с Юрием Щербаком Владимира Панченко.
В первой же новелле, действие которой происходит в первый же послевоенный год, заезжий цирк собирает на спектакль почти всех тех яропольчан, с каждым из которых мы еще встретимся в дальнейшем (с некоторыми даже очень тесно). Это нечто вроде того, как пьесе предшествует реестр действующих лиц и исполнителей. Здесь тебе раздвояемый Микитась и победоносный Кондрат Смола, менторски настроенный писатель Набатов и удивительный художник-реалист Смаглий, бессмертный предатель Лаврин Червинка и пронесший сквозь настоящий ад волшебную идею профессор Холодный, юный еще тогда будущий целитель Ярослав Гамалия и сам рассказчик, которому якобы Ярослав приходится племянником. А еще, словно камертон настраивает эта новелла лад дальнейшего повествования - и сразу очаровывает сочным языком и интересными образами. Так барабанщик из-за мороза должен играть "в теплых меховых варежках, от чего ритм галопа был согрет внутренним огнем противоречия содержания исполнителя с его формой". И читатель радостно принимает этот галоп по европам в прошлое и даже будущее, что больше подлежит предсказанию, чем даже прошлое - выяснению. Встретимся мы здесь не только с посетителями спектакля, но и с легендарными героями (настоящими и вымышленными), являющимися такими же реальными. Девушка-пленница Дануся, казак-великан и единоличный сечевик Опанас Годня, сотник Григор Гамалия. Есть в Ярополе и свой Сент-Экзюпери – Иван Смола, и свои Ромео и Джульетта – кинооператор (местный) Валерий Орлик и журналистка (французская) Ивонна. А как прекрасна новелла посвященная народной художнице Марии Полищук, в образе которой сразу угадывается Мария Примаченко. Конечно, картинам романной художницы присуще свое чудотворное свойство. К тому же они неистребимы, хотя и горят в отличие от пресловутых рукописей (доказано С. А. Набатовым). Однако современные рашистские ублюдки, которые сожгли музей другой Марии, настоящей, убедились, что не горят, потому что есть кому у нас и спасать народное достояние, и кому заставить пылать самих этих выродков!
Работы Марии Примаченко "Лев врезал дубу" (1963 г.) и "Атомная война, будь проклята она!" (1978 г.)
28 понравилось
